- Першим ділом баян. Баян - основне. Буду вівцям в Греції на баяні грати, а вони мені за то по сто літрів молока на день дадуть. Будуть мене слухати і уважати.
- Тепер фотоапарат, - продовжував командувати Франьо, - обов'язково фотоапарат. Я буду там робити знимки і потім, як повернуся, тобі покажу.
- Ви фотографуєте?
- Аякже. І всьо мені запакуй з фотоапаратом. Там є спеціальний ліхтарик, що дає фіолетове світло. І скляночки з реактивами. І фотозбільшувач. Ну, всьо, що там є. І інструкцію не забудь поставити, бо я вже старий, дещо можу не пам'ятати.
Я все робила, як казав Франьо.
- І годинник треба поставити. Він старенький, потертий, але ходить добре. Механічний. Щоб я знав на полонині, скільки ще треба чекати до обіду.
- І кептар постав, бо там може бути холодно. В горах головне не змерзнути, а решта мине само собою.
- І керзаки. Як буде болото, аби не втопився.
- Постав ще кілька горняток, каструлю, риночку алюмінієву, мило. Зубну щітку можеш лишити, мої зуби вже давно миші розікрали.
- Ще книжки нехай будуть. Коли буде дуже нудно, книжки знадобляться. Вибери, які хочеш з полиці.
- Франьо, я не вмію читати. Ви кажіть, які брати.
- Ну візьми ту фіолетову, і синю, і дві чорні.
Я склала чемодани, закрила їх і витягла на подвір'я.
- А тепер бери тачки і вези мої чемодани на вокзал. Чекай мене там, а я зараз швидко одягнуся і прийду за тобою.
- А де буде корабель?
- Ну та треба доїхати до моря на поїзді, а там, на морі - мій корабель. Гай-гай, вези чемодани на вокзал, а я зараз за тобою.
Я поскладала чемодани на тачки і потягла їх селом до вокзалу. Франьо провів мене до дороги.
- Як часом поїзд приїде швидше, ніж я, то кажи машиністу, щоб зачекав пару мінут.
- Добре. Але ви не баріться.
- Та я вже. Тільки помиюся, побриюся, вберу вихідний костюм з лямпасами, капелюх, палицю, позамикаю хати - і до тебе. Якби ти мені не допомогла, то не знати, як би вийшло. Певно, нікуди би не поїхав.
Я привезла чемодани на вокзал і стала чекати Франя.
Приїхав поїзд, а його все не було.
Я підійшла до машиніста.
- Дядьку, почекайте, будь ласка, пару мінут, бо один чоловік спізнюється. Як не сяде у ваш поїзд, то корабель на Грецію попливе без нього.
- Який такий чоловік?
- Франьо.
Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.
- Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.
Поїзд поїхав без Франя.
Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.
Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.
- Доньцю, де ти була?
- Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.
- Та то не файно вже завозити на подвір'я чемодани. Вези їх додому.
- Франьо буде думати, що я їх вкрала.
- Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.
З дельтапланом нічого не вийшло.
- Ніде не можу знайти парусину, - жалівся Іван. - Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.
- А без парусини не обійдешся?
- Як?
- Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.
- Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.
- Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний - твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.
Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.
- Мені треба з тобою поговорити, - сказав Іван.
- Як?
- Серйозно.
Я бачила його голого, але не володію ним.
Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.
- Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.
Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.