Я стояла біля лотка без морозива, як навпроти несподівано зупинилась іномарка сріблястого кольору. Відчинились дверцята, і звідти виглянула спочатку оголена до міні-спідниці чорна лайкрова Цвєтчина ніжка, а потім завиті плойкою куценькі Цвєтчині кучері.
- Чого ти тут стоїш? - спитали кучері.
- Чекаю на морозиво.
Цвєтка секунду перемовлялася з водієм іномарки, напевно, пояснювала, ким я їй доводжусь, а тоді дверцята з боку водія відчинились, і звідти вийшов невисокий гарно вбраний чоловік в черевиках «Salamander».
- Сідай в машину, - гукнув він, - поїдемо на морозиво.
Я гордовито сіла в машину, стискаючи в кулаку три купони, які я потім буду йому віддавати, але чоловік-саламандра, як справжній Мефістофель, захоче більшої плати.
Ми поїхали їсти морозиво «Nestle». Воно було дуже смачне, я такого ніколи не пробувала. Чоловік жартував, і Цвєтка жартувала, а я мовчки спідлоба наминала своє дороге імпортне морозиво, а потім ще одне і ще одне, останнє.
Кілограм черешень я вже їла без охоти.
Мене почало нудити ще в іномарці, але я мужньо витерпіла до входу в ліфт нашого дев'ятиповерхового будинку і вже там, коли ми з Цвєткою залишились вдвох і вона спитала, як він мені, виблювала весь імпорт на бетон з усією любов’ю до вітчизняного виробника.
Цвєтка довела мене до ліжка і накрила ковдрою.
Цвєтка взяла відро води і пішла змивати мій внутрішній продукт з-перед ліфта. Раніше вона ніколи би не зробила такого. Вона би не зважала на моє самопочування і примусила прибирати саму. Вона змінилась.
Саламандра невдовзі повернулась і забрала Цвєтку з собою в болото.
Хоча, можливо, саламандри живуть у чистіших водах, ніж я собі думаю.
Багато хто не може впізнати мене на весільній Цвєтчиній фотокартці, де тьма родичів і знайомих повиструнчувались у чотири яруси, ніби колектив якогось регіонального хору, готові от-от заспівати народну пісню у чотири голоси.
Я сиджу просто біля неї, яскраво-білої, налакованої, з блискітками на волоссі і під очима.
Я схожа на виснажену роботою в полі, але відгодовану сільською калорійною їжею низькорослу жіночку-колгоспницю, тільки що без американської хустки.
На мені чорні розтягнені рейтузи і штампований турецький светр на ґудзиках. З потворними бордовими квітами неясної культури на плечах.
Волосся, невимите напередодні, зібране у товстий неакуратний хвіст.
На ногах поношені Цвєтчині туфельки на танкетці.
Фотограф сказав скласти руки на колінах, а коліна стулити докупи і трохи повернути в бік нареченої. Так, щоб всі енергетичні потоки акумулювалися на ній.
Я дурнувато усміхаюся. І Цвєтка усміхається - якось так, щоб було видно, як насправді серйозно вона це робить.
І весь хор усміхається.
І фотограф, мабуть, усміхається, але я не пам’ятаю.
Коли питають, де на цій щасливій фотографії я, відповідаю, що якраз перед тим перепила газованої води «Буратіно» і мене відвезла «швидка» робити операцію на апендикс.
Корабель на причалі з хвилини на хвилину мав відбути у невідомому напрямі. Величезний залізний корабель залізного кольору.
Біля трапу скупчився натовп його пасажирів.
Цвєтка без валізи стоїть в черзі останньою. Наша улюблена бабця висить десь над її головою і приповідає:
- Ой Цвєтко-Цвєтко! Цвєтко-Цвєтко!
- Куди ти зібралася? - питаюся в Цвєтки.
- Слухай, - каже мені Цвєтка, - коли я буду стара, я сидітиму у великій кімнаті з великим відчиненим вікном і, загорнута в плед, гратиму на піаніно.
- Ти не вмієш грати на піаніно.
- Коли буду стара, навчусь.
- Куди ти зібралася? - знову питаю я. - В Нову Зеландію?
- Можливо, - загадково відповідає Цвєтка. В неї такий голос, який каже мені: виростеш і все зрозумієш.
Я росту все далі, вже вища за кущі і дерева, але розумію не більше, ніж розуміла тоді.
Галасливий чоловік на палубі подає знаки, що пора піднімати якір. Швидше прощайтеся!
І тоді я кажу те, за що мені соромно досі. Що доводить мою вроджену нездатність безболісно прилаштуватися до життєвих перемін.
Я кажу жалібно-жалібно:
- Візьми мене з собою, Цвєтко! Я не буду тобі заважати! Тільки візьми мене з собою!
- Це мій корабель, - каже Цвєтка і стає на трап.
А я плачу і плачу, плачу і плачу.