З'явившись на поклик, маленькі друзі застали короля за келихом вина в компанії семи членів державної ради і помітили, що в монарха дуже поганий настрій. Король знав, що Жабка не любить вина, бо воно доводило бідного каліку майже до нестями, а нестяма, звісно, не дасть душі спокою. Але король кохався у своїх витівках і тому тішився, примушуючи Жабку випити, щоб той, як він це казав, звеселився.
– Ходи-но сюди, Жабко, – сказав він, коли блазень із своєю подругою зайшли до зали. – Ковтни-но з цього келиха за здоров'я своїх відсутніх друзів (тут Жабка зітхнув), а потім потіш нас своєю винахідливістю! Нам потрібні герої, – герої, чоловіче! – щось новеньке, незвичне! Набридло нам завжди одне й те саме. Ну, пий! Вино просвітлить твій розум.
Жабка, як завжди, у відповідь на королеву вимогу, попробував відбутися жартом, але не варто було йому марнувати зусиль. Так сталося, що був якраз день народження нещасного карлика, і повеління пити за здоров'я відсутніх друзів навернуло йому на очі сльози. Кілька великих гірких краплин скотилося в келих, який він покірно взяв з рук свого тирана.
– Га-га-га! – реготав той, коли карлик через силу допивав келих. – Бачите, що може зробити чарка доброго вина! Ого, вже й очиці твої засвітилися!
Бідолашний! Його великі очі швидше метали іскри, а не світилися, бо вино діяло на його збудливий мозок не менш легко, ніж швидко. Тремтячою рукою він поставив келих на стіл і обвів присутніх напівбожевільним поглядом. Очевидно, всіх дуже розважало, що королівська витівка мала успіх.
– А тепер до роботи, – сказав надто вже огрядний перший міністр.
– Так! – підхопив король, – давай-но, Жабко, допоможи нам! Давай ролі, мій любий, – нам ще й досі бракує героїв! Усім нам! Га-га-га!
Це вже сприймалося як дотеп, і його регіт хором підхопили всі семеро міністрів. Засміявся й Жабка, але тихо й ніби несамохіть.
– Давай, давай! – нетерпляче квапив король, – чи тобі в голову ніщо не приходить?
– Я намагаюся вигадати щось небуденне, – відповів карлик мов не своїм голосом, бо вино зовсім замакітрило йому голову.
– Намагається! – люто гаркнув тиран. – Що ти хочеш цим сказати? Ага! Здогадуюся. Ти не в гуморі, ти ще хочеш вина! На, пий! – І він знову налив келих по вінця й простягнув його каліці, який лише отупіло дивився на нього, насилу переводячи дух.
– Пий, кажу тобі! – репетував нелюд. – Або ж клянусь усім лихим!..
Карлик вагався... Король почервонів від люті. Придворні підхихикували. Тріпетта, бліда як смерть, підступила до королевого крісла, впавши навколішки, почала благати пощади для свого друга.
Тиран деякий час дивився на неї, вочевидь уражений її зухвалістю. Він немов сторопів і не міг знайти слів, щоб якнайпереконливішим чином виявити своє обурення. Нарешті, не промовивши ні звуку, він з силою відштовхнув Тріпетту від себе і вихлюпнув повний по вінця келих просто їй в обличчя.
Бідна дівчина заледве підвелася і, не сміючи навіть зітхнути, повернулася на своє місце в кінці столу.
З півхвилини тривала така мертва тиша, що було б чути, як падає листочок або пір'їна. Тишу цю обірвав неголосний, але пронизливий скрегіт, який, здавалося, пролунав з усіх кутків водночас.
– Ти-ти-ти навіщо так? – запитав король, розлючено повернувшись до карлика.
Той, уже трохи оговтавшись від вина, пильно, хоча й сумирно подивився тиранові просто у вічі і вигукнув:
– Я? Хіба я можу таке зробити?
– Звук, здається, долітав іззовні, – зауважив хтось із придворних. – Гадаю, це папуга в клітці біля вікна треться дзьобом об пруття.
– Ай справді, – відповів монарх так, ніби той здогад заспокоїв його. – Але я міг би присягнути честю лицаря, що то скрипів зубами оцей волоцюга.
Тут карлик розсміявся (король був надто завзятим дотепником, щоб не дати людині посміятись) і виставив напоказ свої великі, міцні й дуже потворні зуби. Ба більше, він виявив бажання випити стільки вина, скільки йому можуть піднести. Тоді монарх утихомирився, а Жабка, вицідивши ще один келих без надто помітних лихих наслідків, одразу жваво почав ділитися своїми маскарадними планами.