Тома повернулася до діда, нахилилася до нього й заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Уже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася й злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька в цілому світі, і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко й вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися й на ногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.
Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п’яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі й дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він ще дихав, але уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала й не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, уже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, упізнав онуку, принаймні десь далеко в глибині очей щось зблиснуло, поворухнулися м’язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала в крісло, заплющила очі й чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це, певно, украй важливо: бути при помираючому в останні миті його життя…
Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони виміряли пульс, лікар уже мав розмову із Борисом, і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє з цим п’яним одороблом? Каже йому, певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть, бо ще ніколи її не торкалася, не зустрічала…
— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла. — Мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…
Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати й не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…
Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму й тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.