Борис після того, що трапилося, уникав жінки. Він допізна затримувався на роботі, заходив до приятелів на чарку або водив із ними козу майже до ранку.
Падав у ліжко поруч із Томою, яку мучило безсоння, і, не промовивши й слова, провалювався в небуття… Калатав будильник, чоловік схоплювався, вирвавши своєю активністю з нетривкого кількахвилинного сну і дружину, вмивався заготовленою з вечора водою (о п’ятій ранку, коли він починав збиратися, у кранах ще тільки починало клекотіти). Його мучила спрага, він із нудьгою та якимось несформульованим жалем дивився в темінь за вікном, відчуваючи, що віддаляється від чогось украй важливого, що могло йому принести порятунок, із кожною чаркою, із кожним робочим днем, проте змінити щось не в його владі. «Це як нарди, — казав йому одного разу власник, — ну, життя наше, як нарди. Я тому й люблю цю гру. Тут, яким би ти талановитим і вправним гравцем не був, усе залежить від костей. Що тобі випаде — із того й витанцьовуєш, тут уже тобі й карти в руки. Але основне — це кості. Я, наприклад, ніколи, хіба як хворий, то є питання, а так, здоровий, ніколи не програю тобі, скажімо, чи ще комусь із людей, у кого слабше біополе. Це ж не тому існують бідні та багаті, аристократи і плебеї, що в світі несправедливість соціальна. Навпаки — одні генетично сильніші, а інші, за всіх талантів і здібностей — слабкі. Їм і боротися за щось серед собі рівних…»
За вікном сіріло, із темряви повільно проступав будинок напроти, у кількох вікнах якого саме спалахнули перші вогники; на кухнях готували сніданок розпатлані й заспані жінки. Заграло гімн радіо, тоненькою цівкою потекла вода з відкручених кранів. Борис позіхав і подумки переносився на роботу, підраховував свій цьогомісячний заробіток і думав, скільки можна приховати від дружини, щоб потім пропити. Його вже давно не переймала безпросвітна бідність, у якій вони жили. Він звик, примирився, виправдав для себе це поступове згасання, бо довкола нього не існувало нічого іншого. Борис слухав шкварчання яєчні на сковорідці, дивився у вікно, защіпав на рукавах сорочки ґудзики й полинув думками в минуле, коли він ще вчився на інженера, але мріяв стати відомим музикантом. Йому не вистачало грошей на гітару, тож доводилося вчитися грати на чужій, у якій не вистачало двох струн, а решта були розладнаними та жахливо фальшивили. Борис витяг із підвісної тумби почату пляшку горілки, відкоркував, понюхав, скривився від бридкого запаху, підсунув до себе склянку, налив 150 грамів й усміхнувся. Зішкріб із пательні смажені яйця, перекинув їх виделкою на тарілку, безжально посолив, украяв шмат хліба. Сів за стіл, зітхнув, подивився кудись убік. Щось щемило; на денці душі нило, ніби кістки після перелому або в ревматика перед дощем. Він ще раз зітхнув, заплющив очі, перехилив похмільну склянку, хукнув, скривився, занюхав рукавом сорочки й узявся, чавкаючи, активно пережовувати яєчню… Витяг із трилітрової банки квашену помідору, надколов її виделкою, цмокнув зубами, вишпортав з-поміж них шматок їжі, висмоктав томат, пожбурив у смітник шкірку й укотре зітхнув…
Підвівся, поскладав посуд в умивальник, але не став його мити, а поволі побрів до кімнати. Натягнув светра, подивився на спляче обличчя дружини, яка чомусь стогнала і смикалася. Помітив сліди старіння й пошкодував, що вона — його ровесниця. Швидко постаріється, — подумав він. — Жінки старіються швидше за чоловіків. Але й живуть довше.
Вийшов у коридор, напастував взуття, зібрався продовжити ритуал зітхань, але чомусь стримався. «Сьогодні — перший день решти мого життя,» — згадав він раптом фразу з якогось фільму. «Якщо це не останній мій день», — доповнював за тим герой, якому судилося померти за кілька годин. Борис здригнувся; може, від холоду, бо крізь шпарину у дверях немилосердно тягло.
Він натягнув куртку, кашкет, взувся і, з якоюсь враз нахлинулою байдужістю позіхнувши, вийшов, щоб уже ніколи не повернутися. Увечері його, п’яного, затисне поміж двох автомобілів, підкине високо в повітря й ударить спочатку до капота, потім до землі… Довкола розбризкається кров, збіжаться люди, а ті, хто бачив, що сталося насправді, навпаки, зникнуть. За кілька хвилин з’явиться швидка, бездиханне тіло кинуть на ноші, оперативно доставлять у лікарню, поставлять на реанімаційне ліжко, підключать до апарата штучного дихання. Тома дізнається про все аж уранці, їй потелефонують на роботу. Вона ж, сама відчувши щось лихе ще звечора, сприйме звістку байдуже та беземоційно. Задля пристойності приїде в лікарню і просидить біля тіла чоловіка до самого кінця, якого стоїчно чекатиме більше двох діб… Йому, як і дідусеві, здуло живіт — певно, ударом пошкодило всі внутрішні органи, і важко уявити, на що б перетворилося його та її життя, якби лікарям вдалося його воскресити. Однак Борис не виходив із коми, і товстошкірий лікар із товстими пещеними ручками якось уранці, після п’ятихвилинки в кабінеті заввідділення, підійшов до напівзомлілої Томи, щоб повідомити їй, що надії, на жаль, немає і вони змушені припинити роботу апарата, який підтримував Бориса в підвішеному стані між життям і смертю. Вона не кричала, не впадала в істерику, як цього боявся лікар, якому довелося вже не один раз виконувати смертний вирок, присуджений консиліумом: підійти до апарата і, клацнувши одним пальцем тумблер, спинити чиєсь серце. Вона просто попросила дозволу підійти до чоловіка й попрощатися з ним. Лікар зітнув плечима — нехай собі, якраз цього родичі зазвичай ніколи не роблять. Тома підійшла до його набряклого живота, що нагадував величезну повітряну кульку й продовжував збільшуватися. Вона злякалася, що він от-от лусне, і вийшла… Лікар ледь помітно кивнув їй у дверях, одразу зайшов до палати, не затримуючись там довше, ніж того велів обов’язок, вийшов, швидким кроком перетнув коридор і зник у лікарській.