За кілька хвилин Тома стала вдовою. Вона чомусь чекала в коридорі, доки їй цього не сповістили — може, усе ще сподіваючись на якесь чудо? Марно, для чудес існують інші, не ми, розчаровані та розчавлені…
Частина 3
— Борис. Борис. Але хто такий Степан? — запитав я у Віктора.
— Степан Терешкун. Місцевий журналіст. Її другий чоловік, — замість нього відповіла Слава.
Віктор налив ще.
— До цього персонажа ми ще повернемося. За упокій його душі пити не будемо… Як вам наше містечко? — раптом змінив він тему розмови.
— Миле. Спокійне.
Віктор знову неприємно зареготав.
— Ти чула? Миле. Вибачте за реакцію, але я ще ніколи не чув, щоб клоаку називали милою. Ви знайомі з містом п’ять хвилин, а я сорок років. Тому я добре знаю ціну цієї милості. Ходімо. Зроблю вам невелику екскурсію. Заодно вас треба десь поселити. Хочете, можете зупинитись у мене. Дружина не буде вам рада — попереджаю.
Я усміхаюся. Ми випиваємо ще й виходимо в місто. Слава зачиняє офіс і ставить на сигналізацію.
— На сьогодні робота завершена, — каже Віктор. — Усе одно реально редакція працює лише один день, у вівторок, коли верстається газета. Решту часу — сонний час або велика пиятика.
Віктор махає рукою:
— Там вокзал, мабуть, уже знаєте. Ось суд. Тут же прокуратура. Красиво? За цими стінами корупція. Страшна, із трупами, корупція. Не буду розказувати — це нецікаво, жодного доведеного трупа. Ходімо далі.
Слава каже, що йде в інший бік.
— Поцілуй хоч нашого гостя, якщо не мене, — знов регочеться Віктор.
Я думав, це жарт, але Слава справді нахиляється і слинить мені щоку. Відчуваю при цьому дивне збудження.
— Що, встало? — питає Віктор, коли вона відходить. — Не дивуйся, це енергетичний упир, відлучений від сексу. Пішли.
Я слухняно йду вслід.
— Отже, придивляйся до дірок у стінах, до відламаного тиньку. До нових страшних будинків, бачиш? Тобі все ще подобається?
— Так! — мало не кричу я.
Він регоче.
— Чекай. Зараз я знайду для тебе щось. Ось, дивись!
Він показує мені площу. Посередині якийсь жахливий пам’ятник зі стелою і двома фігурами (одна з кобзою, інша з цимбалами), що має символізувати об’єднання Сходу та Заходу; за ним — типовий, без смаку «Білий дім» — обласна адміністрація.
— Ну що, ще подобається? — зло запитує Віктор.
— Чому ні? Такого несмаку безліч. Ваш нічим не гірший! — чомусь хочу йому заперечити.
— Чекай. Дивись ще. Бачиш?
Я дивлюсь за його рукою. Там — блискучий лімузин, із якого виходить товстий потворний чоловік.
— Чиновник? — запитую.
— Губер, — коротко, крізь зуби цідить Віктор.
Слідом за пузанем виходить у смугастому піджаку вусань. Щось наполегливо каже. Третім виходить чоловік із бігборда — СТАБІЛЬНІСТЬ. Я придивляюся до лімузина й бачу замість номерів великий напис: «ЦАРЬ».
Раптом вони бачать Віктора й вусань сміється.
— От бля. Тільки не кажіть, хто ви, чому і звідки! — Віктор раптом із цинічного робиться дитячим.
Усі троє йдуть у наш бік.
— Вітя! — кричить вусань.