— А хто ж має?! — мені вже й шкода його, і водночас я злюсь, бо мені здається, що ми все далі від епіцентру подій, від основи матеріалу.
— Я маю, Марко має. Аня. Та свята трійця, яку ти бачив, має — я про губернатора, вусатого й кандидата. Терешкун має. Та й Тома, врешті, через нього має. Отже, усі. Базар, через який ми йшли, належить вусатому. Наче. Не факт. Можливо, це просто прикриття для містера «Стабільність».
— Хто такий цей вусатий? Шура?
— Шура, Саша, ЦАРЬ. Пох. Ніхто не знає, як він з’явився в місті. Не так давно. Одразу після бандитських розборок кінця 90-х, коли перебили крутих. Спочатку прибрали Єна, потім Цицю. Царь зайшов непомітно. У нього був туалет у центрі, громадський туалет. Десь за рік він обзавівся лімузином. Але звернули на нього увагу трошки раніше.
— Через вуса й шляпу?
— Ні, через туалет. Там наркопритон. Зайдем туди, як захочеш відлити. Смердюче підземелля. Запах сциклиння та смерті. У нас маленьке місто. Кілька трупів наркоманів у центрі — і пішли плітки. Тоді й виплив дивний чувак, що говорить суржом і їздить на лімузині. Якось самозрозуміло було, що раз його не чіпають менти, значить, усе схвачено. Потім почали говорити, що й базар його, хоч тут є сумніви.
Раптом ми чуємо шум, обертаємось і бачимо його — молодого небритого чоловіка з масним волоссям. Він п’яний, аж заточується.
— Вітя! — кричить він, і на очах сльози.
— А, от і наш герой, — встає з-за столу Віктор. — Марко.
Дівчина в матросці допомагає Маркові дістатися до нашого столу. Він важко падає поруч зі мною й одразу тягнеться до графина горілки.
— Розкажи, як ти познайомився з Шурою, — без передмов і знайомства просить Віктор. — Розкажи, тобі легше стане.
Марко допиває, тягнеться до виделки, вона падає на землю. Він махає на неї рукою та хапає оселедець пальцями. Дивиться на мене невидющим поглядом.
— У мене тато помер, — каже і плаче.
— Співчуваю, — видушую я.
— Пусте, — махає рукою Марко, кладе голову на стіл і засинає.
— Гаразд, тоді розповім я. Може, мені полегшає? Так це й було. Десь так, — Віктор згортає свою куртку й запихає Маркові під голову. — Він, Марко, був п’яний… Отямився десь під ранок, коли поруч уже не залишилося нікого з тих, хто був поруч звечора. Мене теж не було. Тільки він, один. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини в шкірі все тіло й опікав м’язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав, що раніше його вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засалена скатертина під затерплою головою то фіалковіло сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала в темряві. Порожня сільничка, довгаста та вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні та неякісні. А все тому, що легкодоступні.
За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі й методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум’ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може, і ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом.
— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…
Він мусив обернутися й хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався всіма присутніми барвами й нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика й білого комірця-стійки.
— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у залізній будці.
Марко подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?
— На жаль, Ви мусите йти звідси…
Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике поґратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти, і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод, лютіший від цього, із яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.