Хтось засміявся.
— Не смішно! — раптом зло відрубав я, потім, трохи заспокоївшись, продовжив. — Але не подумайте, що я виправдовуюся, аби уникнути подяк. Я не можу не подякувати великому другові преси, нашому губернаторові, (оплески в залі) і журі, яке… — я не завершив цього речення, бо не зміг прочитати своїх каракулів. — Дякую всім за надану мені можливість. Я, знаєте, надаю перевагу можливості над дійсністю, адже можливість безмежна, ідеальна, яскрава, об’ємна, яка мені чи вам завгодна, тоді як дійсність пласка, сіра, засліплена, як я зараз, прожекторами, пошматована, вульгарна, нецікава. Дійсна, урешті-решт… Сьогодні я втратив кавалок можливості, який пожерла реальність. Тому мені трохи сумно… Наостанок ще кілька подяк: присутнім дякую за присутність, уважним — за увагу!..
Тиша й темінь…
Частина 15
Повертається Неля. Віктор знову йде на кухню, причиняючи за собою двері. Знову чути, як сваряться — проте тепер не кричать, а майже сичать. Що говорять — не чути. Ловлю себе на тому, що стає цікаво. Наближаюся до дверей, аж раптом вони прочиняються.
— Збирайся, — каже мені Віктор.
Я отетеріло дивлюся на нього.
— Я раптом подумав, що зручніше тобі буде в готелі. Заодно і я там переночую. Давай-давай.
Уже за хвилину ми, не прощаючись із господинею, виходимо.
— Можна, звичайно, пішки через парк, — по-діловому, наче щойно нічого не сталося, мізкує вголос Віктор. — Але безпечніше буде на таксі. Тут стоянка поруч є.
Ідемо.
— Часто таке у вас? — питаю я за хвильку.
Не з цікавості — щоб перервати потік народження ментів, у нас і так поліцейська держава.
— Що найгірше, — після паузи відповідає Віктор, — у себе ж таки вдома мені нікуди від цього подітися. Єдина кімната, на яку я спромігся, стала нашим спільним гробиком, міні-могильником для решток шлюбу, для з’ясування ступеню провини кожного в тому, що доводиться займатися саме цим банальним заняттям… Інколи мені стає навіть цікаво: скільки ще пар із шестимільярдного планетарного вулика повторюють у цю мить наші слова, навіть не намагаючись змінити їхнього розташування в цій класичній, хоча й бездарній п’єсі. У тебе от буває таке?
— Ні, — кажу. — Я розлучений.
— Щастить. Нам нікуди подітись одне від одного. Розлучення нічого не дасть — жити доведеться разом, хі-хі. У дні перед менструаціями вона скаженіє. Передчуваючи клімакс, сатаніє. Фурія, істеричка з безтямними очима… Її ревнощі стають маніакальними. Вона бачить зраду скрізь — навіть у моїх цілком обґрунтованих затримках на роботі; що вже казати про флірт із молодими жінками, який вона прочуває на відстані, наче медіум…
Щось розладналося з метаболізмом, і вона стала брякнути — роздуватися навсібіч, як повітряна кулька, у яку хтось щосили, аж червоніючи, надмухує повітря. Ось-ось лусне з тріском… А колись, повірити важко, вона була милою худою дівчинкою, яка сюсюкала наді мною й не дозволяла волосинці впасти з моєї світлої, на її тодішню думку, голови…
У Нелі вже кілька років немає нижнього переднього зуба — на новий одразу після видалення не вистачило грошей, а потім сусідні зуби зрослися, і щілина між ними тепер занадто мала для того, щоб уставити ще один, однак, коли жінка говорить, чорна дірка стає надто помітною.
Ми знаходимо таксі, сідаємо на заднє сидіння. Машину трясе по вибоїнах, а Віктор продовжує:
— Чомусь спливає з глибин пам’яті на поверхню свідомості моя перша зрада. Чи перша? Зраджувати ми ж учимося з пелюшок: батька, коли кажемо мамі, що любимо її більше, ніж його; потім маму, коли залишаємося на ніч у дідуся-бабусі замість щоб повертатися додому.
Я наче архіваріус, що, перегортаючи без жодної конкретної мети якісь кипи паперу, раптом натрапив на щось цікаве, угледів у собі ґандж, причину глибоко засілого в мені статевого збочення.
Неля ще не була хвора, її ноги навіть здавалися мені красивими, я пишався виходити з нею в люди — мені заздрили, я шалено ревнував, перехоплюючи захоплені погляди чоловіків, спрямовані на її груди чи сідниці.