— А нічого. Вони розмістили це на каналі, де працював Терешкун. Томи чоловік. Той, що втопився. Він у них відділ пропаганди очолював. Багато років. І в газеті. Там цілий медіа-холдинг. Навіть сайт є, хоч тут цим ще не користуються. Про Стьопу окрема розмова.
— Ага, ще одне вбивство, — протягую я.
— Та яке вбивство? Ти ж чув, що Тома сказала — самогубство. Бідолаха.
— Терешкун?
— Тома. Ну, але ти питав, чим та історія з гайцями скінчилася? Так-от, нічим. Ці їхні штучки попри спланованість і вкинуті гроші нічого не могли змінити. Мирона любили. А Стабільність ні. Він у людей викликав ненависть. Чужий, грубий, слина з рота крапає. А ми били в кампанії на те, що Мирон свій. «Свій у дошку» — це я про нього придумав. Хороший слоган, правда? Причому він ніде не світився — аж в кінці на бордах вибили. До того просто в люди кинули фразу, і спрацювало. Ще іноді в статтях про нього в текст закидали. На підсвідомість тиснуло. Ми їх узували. У нас навіть, як це, мозкові штурми бували. Навіть сам Мирон приходив. Коли мав час поза заводськими справами. Там теж якісь проблеми були.
— Він через завод і в депутати ж зібрався? Щоб конкуренти не відібрали й не знищили?
— Та наче так. Хрін його знає нащо. Для мене це взагалі загадка — що в людині не так має бути, щоб вона захотіла в політику. Яка така ланка ДНК за це відповідає? Де та хвора хромосома, яку слід видалити? Словом. Ми в них вигравали. Бо Стьопа, який у них за піар відповідав, хріново працював. І сам. Без мозкових колективних штурмів. Просто силою брали та грішми. А цього тут мало. Давай, я тобі про нього ще розкажу. І про Тому. Бідна, бідна Тома…
Частина 18
Щоразу так вірити і так обламуватися! Витворювати для себе ж міф, що замінює дійсність, щоб потім із розпачем стежити за його руйнуванням…
Тома сиділа на дивані у своїх нових апартаментах (двокімнатному люксусі Штефана) і курила жіноче «Марльборо». Їй починало подобатися курити — це направду заспокоювало, крім того, створювало видимість зайнятості в моменти абсолютної порожнечі. Займало руки, уста, легені. Навіть для очей знаходилася праця — стежити за клубками диму, що витворюють якісь химерні фігурки, які одразу швидко змінюються та розчиняються в повітрі, наче їх ніколи й не було. Залишається лише їдкий запах, що скубоче ніздрі, і невловима димка, паранджа таємничості.
Тома й цього разу не могла собі пояснити, навіщо одружилася. Уже за кілька місяців до весілля вона зрозуміла, що ці стосунки — абсурд, що їх не варто, не можна продовжувати, бо ні вона Штефка, ні він її не любить, спалах чуттєвості та гіперсексуальності, який до того ж неминуче швидко згас (недосконалі тіла приїдаються одне одному), не може поєднати таких різних людей. Однак сил на те, щоб увімкнути червоне світло, урвати приготування та сказати «ні», не вистачало. Тома тупо й злякано (залякано?) чекала того дня, коли вони без свідків поставили закарлючки своїх підписів у журналі РАГСу й отримали свідоцтво, що проголошувало їх подружжям. Степан, доки товста реєстратор тлумила своїми пальцями-сардельками ручку, колупався в носі. Він поволі видобував звідти якісь корисні копалини й жбурляв їх на підлогу. Шмарки клеїлися до пальців, і Штефкові доводилося позбуватися їх щиглями. Тома знервовано смикалася на стільці й дивилася у вікно. У цю мить вона ще могла відступити, зробити крок назад і залишити для себе шанс на порятунок…
Інтимний досвід у них теж був не з найеротичніших. Кохався Степан прямолінійно, без вигадки та романтики, наче виконував якусь нудну, проте обов’язкову роботу. Він беземоційно роздягався, те саме спокійним голосом пропонував робити й Томі, підводив її до ліжка, затим брав у свою лапу її маленьку бліду долоню, наближував до свого сплющеного статевого органу, кілька разів проводив по ньому, доки не досягав ерекції, і нарешті, легко зіштовхнувши жінку навзнак, швидко входив у неї, починаючи розмірені, рівномірні рухи тазом. При цьому Штефан втуплювався в одну точку понад її плечем і за час любощів не зводив погляду з тієї порожнечі. Вираз його обличчя навіть у моменти найдужчого кайфу практично не зазнавав змін, лише очі під кінець мутніли й ніби зволожувалися. За весь час він не проронював ні слова, хіба в момент наближення еякуляції починав видавати якісь бичачі тужні звуки.
Тома якось спробувала врізноманітнити цей процес, бо її аж ніяк не збуджувала така, схожа на медичну, процедура, їй праглося чогось іншого, артистичнішого чи бодай просто живішого. Однак важке Степанове тіло не давало її схудлому тільцю, укритому пожовклою шкірою, простору для імпровізації. Він просто чавив її собою, душив, тлумив, як мамут чи мастодонт. Його черевце, яким її новий чоловік навіть пишався, повсякчас виставляючи цей «трудовий мозіль» на огляд громадськості, смішно стрясалося, коли він відтискався тулубом від її грудей, підтягшись на витягнутих руках.