Степан намагається себе переконати, що він робить правильно, що люди, яких він мусить підтримати, — справді гідні цього, а ті, кого слід дискредитувати, — навпаки, потвори. Марно. Він загруз у гімні, й виходу з цієї клоаки немає. Тільки вниз, до дна. Згнити в їхньому смороді, серед них. Травка, макова соломка, потім героїн. Усе з красивою облицювальною плиткою, у катакомбі, поруч зі справжнім сральником.
Тільки от він бачив, як Шура сам рятував того хлопця з трьома кольоровими сережками в правому вусі: той посинів, із рота текла брудна, густа піна. Ним тіпало, як у пропасниці. «Язик! Та хтось же поможіть, суки! Дайте мені залізяку! Ложку, лом, суки! Хоч шось! Бистро!» — верещав пополотнілий Шура, який намагався втримати тіло, що здригалося в конвульсіях. Кілька наркош сиділи попід стіною й очманіло на нього витріщалися, один блював над новеньким білим пісуаром. Нарешті хтось неприродно поволі підбіг, передав Степанові алюмінієву виделку, і той змушений був простягнути її Шурі. Несміливо наблизився. Хлопець на руках у Саші широко розплющив очі, аж вилізли з орбіт очні яблука. Він вирячився, наче побачив якесь диво, не менше, ніж друге пришестя Христа. Шура вихопив із рук розгубленого Штефка виделку, управно впхав її в рот наркомана, напружився — виступили одночасно на руках і шиї жили, рельєфно вирізьбилися м’язи. Хлопець нараз зайшовся кашлем — повітря потрапило до легень.
— Ми мусимо його відвезти, щоб він перележав, десь перебув ніч. Щоб його оглянув лікар.
«О, Господи! — нажахано майнуло Штефкові. — Та він же, напевно, гомик, а це його коханець. Господи, яка гидота!»
— К тебе едем, так надьожнєй! — раптом обернувся Шура обличчям до Степана.
— Та ти шо, старий, у мене ж жінка вдома…
— У мене тоже. Моя не сама… А в тебе нікого не може бить.
— А якщо він загнеться в мене? Шо тоді? Як я поясню мєнтурі, звідки в мене в хаті труп із явними ознаками наркотичного передозування?
— Він не загнеться, тільки йому нада помогти… Ти мусиш це зробити. Ти ж хрістіанін? Селі зараз не заберьош його, він просто здохне, скопитіцца тут, у тебе на глазах, старічок, — Шура обережно опустив тіло на забльовані кахлі підлоги й, упритул наблизившись до Штефка, поклав йому руку на плече, зазирнув в очі й промовив:
— А тагда… запомни його лічіко, вніматєльно приглядись до нього, очінь вніматєльно!.. Патаму што його дух буде приходити до тебе каждую ночь… Ти, Стьопа, уже нікагда не зможеш спати спокойно… Карочє, питання не обсуждається. Визивай таксі…
Степан здригнувся від неприємного спогаду, який ще й досі мав на нього моторошний сугестивний вплив. Усе довкола підв’язано одне до одного в складному неповороткому механізмі, де кожна ланка тримається за інші, але й ті, своєю чергою, підтримують одна одну.
Потрібно пропхати узгоджених кандидатів — від влади, а в найкритичніших випадках — «мочити» конкурентів. Компромат уже наскладаний у банки, законсервований і лише чекає свого часу. Відповідні люди працюють на «журналістські розслідування», вишукуючи людей, готових перед камерами дати псевдосвідчення, звинувачуючи «чужих» у всіх можливих гріхах. А коли вдасться розкопати щось справжнє, тоді «хазяї» вже не скупляться на премії. Тільки от ніхто собі не завдає клопоту порпатися. «Мочарня» надто вже примітивна, докази притягнуті за вуха. Позови в суд натомість реальні, ще реальніші ті суми, які вказані в тих позовах…
До своїх кабінок, відгороджених одна від одної змієподібною пластиковою стіною, заходять журналісти, у «курилці» кучкуються оператори. Степан прислухається до монотонного гудіння людських голосів, дзижчання комп’ютерів і принтерів. Він ніяк не може збагнути того, що чує від цих людей: невже вони вірять у всі ці вигадки, якими їх щодня вже протягом кількох років годують редактори та директори? Невже можна вважати темінь світлом і пишатися приналежністю до зла? Невже є виправдання вбивствам, грабежам й іншим важким злочинам?..