Частина 19
Говорити йому все важче. Він забуває, про що. Марко, Мирон, Шура, Стьопа, Тома, Аня, особливо Аня. Усі історії переплутані. Починає світати. Віктор раптом на півслові вмовкає. Замість закінчення — хропіння. Я беру до рук його записи, гортаю, читаю. Не можу відірватися. Я б так не писав, так би ніхто не писав, навіть найгірший письменник, але з цієї пісні жодного слова не викинеш.
«Наші речі так само недовговічні, як і ми, може, навіть ще минучіші; однак у них закладена дивовижна сталість і незмінність, якої люди позбавлені; саме вони, а не ми здатні зберігати в собі минуле таким же чуттєвим, яким воно вже ніколи не постане для нас. Наші речі — це наша пам’ять. Дрібниці (такі як, скажімо, іграшковий Дід Мороз із позліткою, яка, якщо торкнутися до крихітної смішної фігурки, залишалася на шкірі) мають усі властивості машини часу, вихоплюючи із сум’яття подій конкретну мить, тим чи іншим чином прив’язану (пов’язану) саме до них.
У того Діда Мороза (чи Волохатого Миколая, як тоді називав його Марко) до маківки була причеплена шнурівка, теж укрита позліткою. Саша любила тримати іграшку за цей жовтуватий мотузок, намотувати його на пальці; притуляти річ до обличчя. Її щоки потім зблискували на світлі крихітними зірочками, наче то був грим кіноакторки. Вони почепили Діда Миколая над дверима при вході — Марко забив у деревину цвяшка, але спершу — пальця. Він заскавчав, наче побитий вуличний пес, застрибав, розмахуючи долонею та закочуючи від болю очі.
Саша співчутливо торкається хлопцевого плеча, він обертається, крізь сльози дивиться на неї та бачить — всього за крок — її великі, переливчасті очі, червонясту сітку судин у білку, чорні бездонні зіниці, розлиту нафтову пляму очних яблук. Їхнє дихання стикається: тепла вуглекислота з домішками запахів з’їдених яблук, супів, картопляного пюре чи ще якоїсь гидоти, шлункових соків: кислот і лугів… Палець синіє і брякне, біль проривається разом із пульсом, смикаючи руку, наче електророзряд. Вона гладить його долоню своєю. Підносить її до обличчя, до вуст, схиляється і злегка цілує… Йому перехоплює подих від цього лоскітливого торкання, від дмухання, що збуджує шкіру ніжністю…
Усе подальше життя він пам’ятатиме цей дотик (невинність утрачають лише раз — навіть чоловіки), жодна жінка вже не зможе витіснити зі спогадів цей хиткий розпливчатий образ, цей міф, цю легенду, мрію, яка, навіть здійснившись, не стала реальністю і, спотворивши себе ж, не вивітрила з мозку ореолу юнацької романтики.»
Більш як півроку тут зима — не температурна, не календарна й навіть не географічна, а просто — зима. Холодне, аж мокре повітря робить шерехатою шкіру обличчя та рук, холодні люди викликають шершавість духу. Терпнуть пальці, бо погано циркулює кров, у долоні заходять шпари, обвітрюються вуста. Сніг здебільшого брудний, чорношкірий…
Крихти на столі, переривчатий білий слід від олівця, що є засобом проти тарганів — таких собі всюдисущих бридких коричневих комашок із багатьма лапками й вусиками, які жеруть усе, що є довкола, — від жовтих сторінок неторканих книг до крихітних шматочків людського м’яса. Так вони (люди) і зникають — кавалок за кавальчиком їх переносять зі скелету в брудні смердючі нірки, де аж кишить від мімікрійних порухів маленьких потвор…
«Пити — це нудно, але є бодай якесь заняття». Степан слухав, а чи лише вдавав, що слухає, цих паскуд, які наввипередки хвалилися йому своєю ненавистю та ступенем її реалізації, і потроху ковтав алкоголь. Бридку горілку з дрібкою лимонного емульгатора. Він робив дрібні регулярні ковтки — так його навчив пити якийсь чи то німець, чи то австріяк. Від цього буцімто швидше п’янієш; а чи навпаки — повільніше?.. Хлопці — його ж вихованці — результат його праці — уже забріхувалися, намагаючись в азарті розмови виставити себе перед шефом якомога затятішими паскудниками.
— Ми його замочимо!!! — переможно підсумував це змагання такий собі Тося — малолітнє мудило з фарбованим у пергідролі волоссям, кульчиком у лівому вусі, окулярами-хамелеонами й пещеною посмішкою.
Степан гидливо відсахнувся — це геть невинне(!) зауваження — ішлося ж бо всього лише про моральне знищення геть чужої, незнайомої їм людини з власним світом, переконаннями, долею — чомусь злякало його. Він подумав, що ці виродки за певних умов могли би й справді, не здригнувшись, вважаючи це за чесноту, убити ворога своїх хазяїв. Бридкі лакузи, бридка горілка, очі, заплилі жиром й алкоголем. Степан уважно зазирав їм у рот, коли вони перехиляли залпом свої келишки: язик зводило судомою в передчутті гіркої пілюлі щастя, білі зуби виблискували термінаторським металом (навіть це не було справжнім). Очі заплющувалися, уста кривилися — певно, цей жест вони в когось поцупили: десь підгледіли абощо, бо не кривляться так від горілки. Потім із очманілим, дебільним виразом обличчя (вирячений погляд, роззявлена пащека) кидаються до закуски та закидають її в отвір між устами, мов кочегар — вугілля в паротяг. А як вони жують! Навіть бомжі, що вперше за кілька днів угледіли шматок хліба, поводяться вишуканіше, ніж ці новітні інтелігентики. Степан подивився на їхню статуру — нічого спільного з тим образом захланного, заляканого фізика чи хіміка — худого, високого, у великих окулярах. Викінчені піжони, ці пестунчики побуту, можуть дозволити собі по кілька годин щоденно відвідувати тренажерні зали й під орудою тренерів напомповувати собі м’язи. А що їм ліньки чекати результатів власної праці, то вони швиденько насичують себе анаболіками. У поєднанні з горілкою — вибухова суміш.