Тома сиділа в учительській, із нетерпінням, мов учениця, чекаючи кінця уроку. Це була чергова помилка — іти працювати в цю комендантську установу з військовими правилами та муштрою. Штефан чи не вперше мав рацію, завзято відраджуючи, навіть забороняючи їй удаватися до такого кроку. Переслідував він, звісно, при цьому зовсім іншу мету — йому було страшно. Його запіненість й агресивність у суперечках пояснювалася тим, що він підсвідомо відчував небезпеку — його світ був надто ненадійно вибудуваним, надто крихким, і таке випробування загрожувало руйнуванням. Відпустити Тому з дому — це було все одно, що випустити канарку з клітки. Пташка не може без неволі. Вона випурхне, загубиться, заблукає; може, її підбере хтось інший, може, їй буде в нових хазяїв навіть краще. Але що йому до цього? Він надто вже звик, приходячи додому, відчувати чиюсь присутність. Йому приємно було перевіряти міцність власного голосу, виголошуючи якісь банальні речі, — це чув ще хтось. Степан не був певен у собі, у Томі, він не був певен ні в чому. Його найдужчим бажанням було забарикадуватися та перебути облогу виборів удома, щоб ніхто його не турбував.
Але що до того Томі? Їй набридло, вона втомилася від цих потвор довкола потвори-чоловіка, від суцільної павутини помилок, від власної розгубленості. Їй потрібне пояснення, чиясь дужа рука, що розірве нитки, у яких вона борсається, і виведе на волю, на світло, їй бракує світла, вона почувається наче замкненою в похмурій вежі або в темниці. Промінчики сонця тут рідкість. Лише сирість, сірість і морок. Під вікном росте бузок, а поруч — контрасти міста — клен і каштан. Двох останніх уже кілька років ніхто не підрізає, тож їхнє збожеволіле гілляччя заступило світ, запавутинило небо. Настало затемнення, майже вічна ніч. Тома почувалася полярницею, якій будь-що необхідно дочекатися сходу світила, яке принесе нове життя, новий цикл безперервної природної круговерті, новий кальцій, нові вітаміни…
Вона нервово очікує кінця уроку, бо її запросив на каву шкільний фізик — нафталіновий Теодор Ізидорович (друге ім’я, дане при хрещенні, — Зорян — зізнався їй під час першої ж тет-а-тетівської бесіди в коридорі цей темпераментний чоловік із шапкою в’язкого густого білого волосся на голові). Він чомусь одразу вчепився в неї, як кліщ, і Томі довелося вислуховувати його безперервні звіряння — про знущання батьків у дитинстві, про нещасливий перший шлюб… Це монотонне безперервне ниття майже не завдавало їй клопоту: воно було для неї чимось на зразок музичного фону місцевих радіостанцій — абсолютно нешкідливим, але й в основному нецікавим. Було ще одне «але» — ці сповіді вона не могла ні перемкнути, ні вимкнути: уроджена делікатність не дозволяла їй перебити чоловіка чи брутально відштовхнути його.
— Знаєте, — казав Тед, як жартівливо кликали його в школі, — це повинно бути вам знайомим. Ваші очі мають у собі багато печалі. Я бачу, що ви страждали…
Для нього страждання було якоюсь незбагненною чеснотою; мазохізм перетворювався на релігію, біль — на регалії. Щастя, на думку його завжди запалених очей, — доля недоумків. Спізнати випробування дано ж лише вибраним. Він, звісно, серед достойників.
Тома скептично всміхається. Але й вона, виявляється, теж належить до касти страстотерпців.