— Це якась нова секта, що відгалузилася з християнства? — мляво цікавиться Тома, щоб бути ввічливою, але й чесною зі співбесідником та собою: його дуристика її не пройме.
— Ви іронізуєте, і це зрозуміло, — спиняється Тед, — людина, котра зазнавала багато лиха від інших, стає дуже, я б навіть сказав, надто скептичною та недовірливою. Розумна людина прикриває свій страх бути ошуканою маскою іронії… Але ж ваші очі говорять про інше. Вони тліють, проте хочуть палати, вони втомлені, запалені, проте я бачу в них не лише згарище й тлін… Я не веду мову про жодну релігію, не пропагую ніяких самокатувань чи завдавань собі фізичних страждань. Це виключно метафізика. Така собі концепція старого невдахи, що приречений на безперервні депресії в силу складу власного розуму. Ви ж теж така, я вас одразу впізнав. До речі, вони нас теж вирізняють і терпіти не можуть. Бояться. Здогадуються, що ми стоїмо на межі…
— Я вас не розумію, Теде, — здригнулася Тома.
Інколи їй ставало моторошно з ним.
Раніше Зорян ніколи не виходив за межі коридорних розмов. Як виняток, проводив її до автобуса, коли в обох одночасно закінчувалися уроки. Томі це було не зовсім приємно — колектив уже давно перетворив їх на коханців, дамочки в окулярах і навіть старшокласниці кидали на цю дивну пару багатозначні іронічні погляди. Тома почувалася винною, немовби й справді спала з Тедом. А ще вона боялася, що поголос дійде до Степана. Степана вона теж боялася. Боялася й цих суворих старших учительок, і завучки з неправильним прикусом.
— Дамаро Анатолієвно! — гукнула її та вчора зумисно через весь довгий похмурий коридор. — Підійдіть-но!
Є два види влади: природна — коли одна людина добровільно погоджується виконувати розпорядження іншої, бо розуміє, що так буде вигідно їй самій, і неприродна — це коли одна людина примушує іншу виконувати свої забаганки. Тома змушена була підкоритися. Тобто вибір у неї начебто був: не підійти, зневажити стару потворну бабегу, виплюхнути на неї всю свою накопичену на учнях і чоловікові агресію у вигляді лайки. Але що тоді? Робота, якої вона так важко, майже з боєм домагалася, стане ще однією перегорнутою сторінкою її життя. Вона згадуватиме про уніформи школярів, Теда-Зоряна, псевдоподруг із учительської як про цікаве кіно, як про щось, що трапилося не з нею. Це не належатиме їй. Це буде як штучно вживлений погляд. Якусь мить вона вагається, спокуса вчинити так надто велика, але галицька добропорядність, усотана з молоком матері, бере гору. Треба скоритися, підійти. На очах десятків учнів, що протирають до стін спини своїх огидних синіх та фіалкових форм. Певно, у них там зяють глибочезні діри, як у нявок, — думає Тома, уже всміхаючись завучці. Вона відчуває, як за кожним її кроком слідкує зграя поглядів, і від цього йти стає ще важче.
— Я вас… — починає вона ще здалеку, не наблизившись упритул, зображуючи на вустах якнайщирішу подобу усмішки.
— Ви ще новачок у нас, Дамаро! — відрубує завуч. — Тому мій обов’язок звернути вашу увагу на зовнішній вигляд…
Усмішка застигає на обличчі Томи й починає тиснути її, як намордник пса.
— На ваш, я мала ввіду, — поправляється потворна нижня щелепа, яка випинається вперед, як у вовкулаки.
Тома згадує, що її нова нібито подружка — учителька англійської з сусіднього кабінету, яка веде паралельний Томиному 9-А, — розповідала про завучку, буцімто та щоп’ятниці по чорному вбухується з фізруком та воєнруком у спортзалі й вони під вечір влаштовують п’яні оргії.
— Юпкі повинні бути нишчі колін, або брюки. Я би радила вам брюки, Дамаро Натолієвно, у вас трохи ноги той-во… ну, як би це сказати. Ви не пойміть мене привратно. Але я мушу дбати про моральні устої. Це ж уже 9 клас. А у вас є уроки і в старших. Шо вони можуть подумати? Ви подумали про те, що вони можуть подумати про вас? Я би вас просила…
Це було так, наче тебе привселюдно шмагають по обличчю. Кілька безкарних ляпасів, а ти при цьому ще й посміхаєшся. Усмішка засохла на твоєму обличчі. Зорян має рацію — вони бояться її, інстинктивно відчуваючи її інакшість. У чому вона виражається? Тома й сама не могла би пояснити. Вона ж так само, як й інші, пліткує на перервах, та й Зорян цього не цурається. Вона так само дивиться годинами телевізор, плутаючи героїв серіалів і забуваючись на кілька хвилин, ніби легким наркотиком, їхнім життям. Так само куховарить, планує разом із чоловіком місячні витрати, ходить у магазини, слідкує за модою, кохається та мріє про щось не таке. Вона так само потребує історій, заміни реальності. То в чому ж її відмінність від решти? Чому вона інакша? Радше — чим?