— Ви думаєте, що ви снобка? — проникливо зазирає їй в очі Зорян. — Але чому? Ви не краща за інших, просто інша. Є багато людей куди кмітливіших, ніж я з вами, але вони не мають цього в собі, цього тягаря, камінця на денці душі, бачення, пристрою самознищення. Ех-х!!! Якби ви знали, Томо, як мені інколи мріється повернути все, стерти й вибрати інший шлях. Був би я звичайним інженером. Ходив би на завод, пив би горілку. Грав у карти. Бив жінку. Виховував ременем дітей, схожих на себе. На літо вивозив би весь виплодок на море. Багато б їв і відростив би трудовий мозіль або опущені груди. Мабуть, мав би коханку, бо так заведено. Взірцеве життя. Взірцева смерть від апоплєксічєского удару. Або захлинутися горілкою. Або отруїтися. Магазинною. Жодних рефлексій. Жодного відчуття світу. Тільки себе…
Те, що він наважився запросити її на каву, докорінно змінювало їхні стосунки. Коли попередні проходжування й викликали плітки, то були все ж надто прозорими та платонічними. А спільне кавопиття — це негласний символ початку роману. Це якась інша спільність. До того ж, уже не зовсім прозора. Є якась вуаль утаємниченості. Щоб прослідкувати за парою, яка йде пити каву, треба її вистежувати. Це вже еротика. Томі на вибір давалися лічені секунди, бо двері вчительської саме прочинялися і, тримаючи їхню ручку, на порозі щось договорювала в коридор завуч-вовкулака.
Тома, почуваючись загнаною, заплющила очі, набрала в легені повітря і… Вона не могла йому відмовити. Та й як? На яких підставах? Це ж лише кава. Лише кава, — переконала вона себе й ствердно хитнула головою, усе ж дещо роздратована та зла на Теда, який поставив її в таке незручне становище.
Тепер вона чекає сама в порожній учительській, доки закінчиться урок Теда, бо він, йолоп, не запропонував їй зустрітися одразу в кафе, і тепер всі — уся школа — знатимуть, що вони разом пили каву. Тома пожувала цигарку, але, почувши в коридорі кроки, злякано її сховала. Її застрахали. Як школярку. Ще трохи — і вона ходитиме разом із старшокласниками, у яких пушок сіється під носом, курити в туалет. Цікаво, а чи багато дівчат курить? І де вони це роблять? У брамах? Стареньких, занедбаних двориках?
Двері відчинилися — і на порозі постав Теодор. Червоний, як зварений рак.
— Я відпустив своїх трохи скорше, — чомусь ніяково виправдався він перед Томою.
Їй стало трохи смішно. Його теж залякали.
— А як же моральні застанови? Ви ж повинні подавати приклад, Теодоре Ізидоровичу! — дещо підробляючи інтонацію завучки, гаркнула Тома.
Зорян зблід. Він вирячив на дівчину очі й, здавалося, мало не зомлів. «Ну от, маєш тобі, — спохмурніла Тома, — що й казати, чоловіки пішли ще ті!» Нарешті до нього дійшло, що вона кепкує, і він злегка всміхнувся. Йому було соромно власної слабкості перед Томою.
— Як ваша Велика Депресія? — трохи зло запитала Тома дорогою на диво мовчазного Теда.
Вона все ще не могла пробачити йому того, що він скомпрометував її. Ніби він не розуміє: вдає дурного, а чи таки справді дурний?
— Нічого, дякую, коби не гірше. А ваша? — не підводячи погляду від асфальту, промимрив Зорян.
Тома вже й не знала, що на це сказати.
Степан із задоволенням відзначив, що перестає відчувати власне тіло. Стало аж млосно й нудотно від цієї абсолютної невагомості, розмитості меж між собою та світом. Він потроху втрачав кінцівки, розчиняючись у повітрі, як марево або туман. Холодне повітря ще трохи пекло в ніздрі, але це радше була гра контрастів. Терпли вже лікті, а пальцями він міг поворушити, лише завдаючи болю своєму мозкові. Той аж перевертався в черепі, нагадуючи Степанові про його тілесність. Духа з нього й на цей раз не вийшло. Він дмухнув у нічне повітря й із захопленням простежив утворення та миттєве зникнення клубка пари. Потім ще й ще. У руках якимось дивом вигулькнула закрижаніла пляшка з-під пива. Він подивився під ноги, обмацав очима простір на кілька метрів довкола. Реальність потроху почала повертатися, світ знову виникав із нічого…
Він згадав, що пив: поволі, але багато, змішуючи різні напої. Перекладаючи їх пивом. Нічого особливого. Неподалік бринів ліхтар. Степан подумав, що чому це ліхтар бринить, він не може бриніти, це якась нісенітниця, безглуздя, але ліхтар бринів. Нікого не було, лише Степан і цей чортів ліхтар. Йому стало страшно. Він нараз відчув себе маленьким і безпомічним. Зараз будь-хто може підійти до нього й зробити йому боляче або й просто вбити, перед тим як слід познущавшись. Він смикнув головою, шукаючи шлях для втечі, але напад нудоти повернув його на лавку, де він, як з’ясувалося, сидів. Утома тягарцями висіла на повіках, і він би з радістю ліг спати просто тут, якби не люта холоднеча, що пекла в ніздрях, ці от нудота і страх. Страх примушував швидко битися серце, від чого він утомлювався ще дужче. Якби хоч десь було таксі… Він обережніше роззирнувся: навколо ані душі.