Утома. Рештки дня вибухають у сутінки кров’ю. Завтра знову буде вітряно. Тома крадькома йде вулицею. Головне: не зустріти нікого знайомого. Аж ось — гульк — за крок, просто перед нею спиняється сріблястий лімузин, дверцята якого ледь-ледь привідчиняються.
— Заходь, голубушка, давненько не бачилися, — шкірить свої золоті зуби Шура, — я как-то давно у вас не був, діла, понімаєш. А щас якраз зібрався і тебе встрітив, це ж супер.
— Супер, — погоджується Тома, якій не до жартів.
Може, вони за нею шпигували? Бачили, куди вона заходить, із ким, коли? Поставили в кімнаті жучки й усе записали на магнітну плівку? А зараз на неї чекає розплата за зраду? Але ні, Шура, якщо й знає щось, то зі Степаном цим не ділився й, мабуть, не поділиться. Надто ласо його очі позирають на Тому. Він, очевидячки, і сам не проти розважитися з нею. Тамарі на саму думку про спарування з Шурою стає зле. Напад нудоти настільки сильний, що доводиться спинити машину.
— Ну как, легше? — турботливо торкається її спини Саша.
Тамара невизначено змахує рукою й інстинктивно сахається; потім уже цілком свідомим рухом відсувається. Шура пронизливо буравить її своїми оченятами, раптом перебазовується вглиб салону й, нічого не кажучи, поринає в читання газети. Зловісну мовчанку перериває лише хряцання дверей, коли вони приїхали. Але Шура й далі нічого не каже їй, і душа Томи опиняється в п’ятах. Знає, — вирішує вона. Господи, і нащо мені було того треба?!
Чоловік уже тиждень не п’є, натомість багато курить; схуд, очі позападали ще глибше, кутики колись пишних і вишуканих вусів безсило звісились на вологе від свіжого гоління підборіддя. Томі навіть стало шкода його, коли вона якось випадково наткнулася в коридорі на цей безнадійно самотній і сумний погляд.
Того вечора вона відмовила Зорянові: дещо грубувато й роздратовано. Вона втомилася ховатися від його та своїх знайомих, вона просто втомилася жити; їй потрібна пауза, ковток справжнього свіжого повітря; урешті, вона ж нікому нічого не винна, у неї є законний чоловік, вона мусить бути з ним. Тед не заперечує, хоча й розуміє, що цим накручує коханку ще дужче, що за останні кілька років у цій жінці накипіли мегатонни невитраченої злості на життя та людей, ладні от-от вибухнути. Критична маса законсервованих емоцій, поріг флегматичності. Кипа його білого солом’яного волосся, як завше, розметана, погляд розгублено відсутній. Він знає, що вона зараз не з ним, що вона, власне, ніколи й не була з ним; відтепер обом знову час закинути на плечі важку ношу самотності й нести її, соромлячись навіть глянути один одному у вічі; почуваючись винними й звинувачуючи іншого. Радше звинувачуючи, бо найкращий захист, як відомо, і від докорів сумління в тому числі, — напад. Народна тупість.
— Чому ти завжди носиш ці пом’яті доісторичні костюми з вицвілими ліктями? — запитає Тома його якось у момент одного з відгомонів цієї короткої історії. Запитає досить неделікатно, навіть зі злістю, якої він не сподівався від неї вже почути.
— А чому ти прасуєш чоловікові його штани та сорочки, а чому ви — ти і він — знаходите час стовбичити перед люстерком, передчуваючи насолоду від ефекту власної з’яви на людські очі? — не підводячи голови й ігноруючи її голе тіло в проймі велетенських дверей гуртожитської шафи, пробурмотів Зорян.
Вона не знайшла, що йому відповісти, бо цього разу не зрозуміла його. Він її дратував дедалі дужче, бо був такий же, як вона, та ще й чоловік при цьому.
А що зостанеться йому після неї? Сидіти вечорами, як вона, на підвіконні та пити гарячий і холодний чефір, вихиляючись у вікно? Виповзати щоночі на полювання, чіпляючись своїми нудними історіями до молоденьких кобіток, які не сприйматимуть його всерйоз, перешіптуючись, гигикаючи й уважаючи за маніяка? Пити й рефлексувати над благородністю страждання та жорстокістю щастя? Тільки от суцільне нещастя, Теодоре-Зоряне, — це пекельне дно безвиході — тільки й того.