Аня секунду чекала, вагаючись, чи не здалося їй, потім кинулася до дверей. Кров прилинула їй до голови. Одна думка швидко змінювала іншу: повернувся Марко, Тома, хто то?
На порозі — я, її бліда шкіра виказує хвилювання, легке розчарування, ще щось, чого мені не розібрати.
— Можна? — запитую я для годиться й, не чекаючи відповіді, рухаюся далі. — Ми багато що робимо для годиться, може, краще б від цього відмовитися? Га? — продовжую я свої думки вголос, щоб якось увійти в розмову, заповнити шок від своєї з’яви.
Вона дивиться на мене злегка перелякано, на мої подерті рукави, багно на штанях і плечах.
— Усе гаразд, це така нова мода — ходити в дранті, удавати бомжа… Навмисне. Усім у пику. Тим, хто тягнеться до комфорту й міряє людей за товщиною гаманця чи якістю кредитної картки. У тебе є кредитна картка?
— Ні… — бурмоче Аня, спантеличена моїм спічем.
— А Марка в тебе, бачу, теж немає?
Вона стенає плечима.
— Я чомусь подумав, що він у тебе, коли не застав його вдома.
— Він був тут, але пішов, — спромагається вона на скупу констатацію, не вдаючись у подробиці.
— У нього помер батько. Загинув, — кажу я, тупо дивлячись під ноги й думаючи, що не розумію цієї фрази та не вірю їй. Я ще не навчився вірити в смерть. Поки сам живий, цього не збагнеш, виходить, ніколи не збагнеш…
— Як? — мляво дивується вона, і я розумію, що їй байдуже.
Утім, за хвильку вона, поміркувавши, втямлює, що це значить: смерть Маркового тата, і її очі спалахують. Зрозумівши, що я помітив цю зміну в ній, вона трохи злоститься:
— То що сталося? — майже грубо запитує вона в мене.
— Його вбили. Розстріляли. Дві черги в спину з автоматичної нарізної зброї. Крові було більше, ніж в американських фільмах… — від спогаду мені стало зле, і я відчув, як на очі попри бажання накочуються сльози.
Вона навіть не вдає розпач чи жаль, утім, це добре, це плюс їй, це значить, що вона принаймні буває щирою.
— Сядь, будь ласка. Я зараз зроблю тобі чаю…
Я падаю на стілець, ще теплий після Томиного тіла. Бачу недопалок на підлозі…
— Тут був ще хтось? — запитую в її спини.
— Моя сестра. Кузина. Тамара, жінка Терешкуна, ти мав би його знати. Він, здається, збожеволів…
Я вже нічому не дивуюся.
— Я вагітна, — усе ще стоячи спиною до мене, випалює вона.
Не бачу її обличчя при цьому — але здогадуюся, що воно змінилося в кольорі, що вона аж засапалася, промовивши це…
— Від кого? — холодно запитую я, дивлячись кудись поміж її лопаток, на складку в халаті…
Із крана витікає струмінь води — і це єдина її відповідь.
— Від мене? Чи від Марка?
Вона не обертається. Спина здригається — схлипує. Їй не вистачає сил збрехати мені й сказати, що вона впевнена в тому, що дитина — моя. Вона, як і завжди, ні в чому не впевнена. Я підводжуся, наближаюся до неї, простягаю руки, щоб обійняти, але відсмикую їх. Пробую ще раз, уже відчуваю тепло її шкіри, майже торкнувшись її халату, але щось не пускає, заважає…
— Мені потрібно в щось переодягтись, — кажу я.
Щось робити, знаходити якусь спільну прагматичну ціль — інколи найкраща рада в складних ситуаціях. Вона, розтираючи сльози руками (раптом згадую, що щойно мало сам не зарюмсав) по щоках, іде в кімнату, я — за нею. Уперто дивлюся поміж лопаток…
Марко наздоганяє Тому на вулиці:
— Куди ти?
— Не знаю, може, додому, він, певно, уже переказився й заснув. Я теж хочу спати, дика втома… Але не знаю…
Вона нерішуче спиняється, однозначно очікуючи від нього якоїсь пропозиції…
— Я би тобі не радив. Ходімо до мене… — нарешті насмілюється він.
— Слухай… Те, що я там сказала, вибач… Ти мене неправильно зрозумів, я не така… І взагалі, мені зараз гидко навіть думати про такі речі…
Марко почервонів…
— Ні, справді, вибач, але я просто дуже втомлена та знервована. Це стрес, навіть шок… Ти тут не допоможеш… Ми надто мало знайомі. Я так не можу… Ще раз вибач.
— Я ж не цей. Просто ходімо, ти ж мусиш десь перебути, перечекати… А щодо малознайомі — то це ще як сказати. Мені з тобою легко, таке враження, що знаю тебе давно…
Тома вагається. Видно, що повертатися додому їй не хочеться.
— Гаразд. У тебе кава є?
— Звичайно.
— Я просто посиджу в тебе, подрімаю в кріслі, не сперечайся, для мене цього достатньо, я звикла. Я просто маю алергію до ліжка, я не зможу туди лягти, надто багато поганого для мене з цим асоціюється. Не сьогодні принаймні. Мусиш це зрозуміти…
Марко погоджується, і вони йдуть. Поволі, бо треба підійматися вгору. Він інколи підтримує її за лікоть, коли вона похитується від перевтоми. Здебільшого мовчать.