— Ти вибач, я не маю сил говорити. Якщо хочеш, кажи щось сам. Про Аню, про себе, що хочеш, мені однаково. Я слухатиму, але не обіцяю, що уважно, й тим паче, не обіцяю, що запам’ятаю. Та й думаю, це не так важливо…
Марко зосереджено мовчить. Вони йдуть довгою вузькою вуличкою, над якою звисають високі старі будинки. У вікнах незвично порожньо, як на цей час. На вулиці майже немає людей.
— Що ж це? — дивується він. — Чого така пустка?
— Вони бояться, — бурмоче вкрай знесилена Тома, — вони всі просто бояться. Їх застрахали. І тебе, і мене теж, нас, правда, трохи менше, ми не такі піддатливі… Ми ще опираємося. А вони, — вона показує пальцем на брудне обличчя хлопчака, що полохливо визирнуло з-за брами й одразу ж сховалося там, — вони ні, вони дозволяють себе страхати, навіть трохи люблять це. Генетичний мазохізм…
— Я знаю, я все це знаю, — каже Марко, уже майже несучи її, бо жінка всією вагою свого тіла спирається на нього. — Ти справді помовч, ми вже майже прийшли, зараз поспиш, і тобі стане краще…
Назустріч їм чітким маршовим кроком виходить патруль міліціянтів, убраних по-святковому. Їх десятеро, кашкети насунуті на очі, тому обличчя майже відсутні; цих людей відрізняє один від одного лише зріст і конституція тіла. Марко злякано штовхає Тому вбік.
— Не штовхай мене. Я не боюся цих йолопів. Хай лише спробують мене не пропустити! Я їх не боюся! — шипить вона, але все це тихо — так, щоб, крім Марка, ніхто не чув.
Старший із міліціянтів підозріло зиркає на них — Марко відчуває цей злий погляд із-під кашкета просто фізично: його аж проймає дрож.
— Мудрий в гору не піде!.. — сильніше штовхає він уперту Тому на узбіччя й вона, хоча й неохоче, але кориться. Удавання бунту, причому п’яне, — думає собі Марко, проте йому соромно, що він таки злякався.
Одразу за шерегою суворих польських будинків — якісь безнадійні похмурі «хрущовки», ціле поле низьких сіро-коричневих п’ятиповерхівок, однаково нещасних, неповноцінних… Квартали бідоти, злиднів і розсадники майбутніх злочинців.
На межі цього району — будинок, де мешкає Марко.
— Заходимо…
Темрява, різкий запах сечовиння й калу: останній схожий на запах попсутої квашеної капусти. Сирість, від якої Тому знову кидає у дрож. Коли очі призвичаюються до темряви, вони бачать біля тумби з поштовими скриньками якогось дивного з вигляду чоловіка, який щось там наче шукає, уважно придивляючись до кожного ящичка. Марко не особливо добре знає сусідів, але чомусь упевнений, що цей чоловік — зайда, що він тут уперше і по цифрах на поштових скриньках намагається розшукати якусь квартиру, бодай дізнатися, чи вона в цьому під’їзді.
— Ви когось шукаєте? — грізно запитує він у чоловіка, підійшовши з-за спини.
Той злякано озирається, мружиться…
— Я-я… — починає затинатися він… — так. Мені потрібен… Марко Миронович.
— Це я… — настає черга оторопіти від здивування Маркові.
— А-а-а… — не менш здивований чоловік не знає, із чого розпочати.
Певно, як і багато схожих на нього нерішучих людей, він уже склав собі план дій: як знайде квартиру потрібного йому чоловіка, зайде, привітається, відрекомендується, підготує плацдарм і нарешті пояснить, у чому річ і що йому потрібно від Марка. Але несподіванка збила його з пантелику. Він розгубився. Помітивши це й зрозумівши причину такого збентеження, Марко запропонував йому зайти до квартири.
Він підіймався сходами попереду, указуючи дорогу, а позаду нього пленталася дивна кавалькада — ледве переставляючи ноги, Тома та якийсь аж наїжачений, спохмурнілий чоловічок.
— Прошу, заходьте…
Тома без запрошення, не роззуваючись, пройшла в кімнату, де гепнулась у фотель.
Марко тим часом придивлявся до чоловіка, який нерішуче завмер біля вхідних дверей.
— Ну ж бо! Заходьте! — поквапив його Марко.
Той обережно переступив через поріг. Це був невисокий лисий чолов’яга в окулярах років сімдесяти — сімдесяти п’яти, замість вбрання на ньому висіло якесь потворне лахміття. Від чоловіка трохи тхнуло, але попри те все він намагався триматися гідно…
— Мене звати Пантелеймон, — почав він, — Пантелеймон Франкович…
— Марко, дуже приємно, — не без сумніву потис простягнену йому руку хлопець…
— Мені також… Річ у тім, що ваш батько… Ваш батько помер…
І все, і нічого більше. Нічого не змінилося. Цього можна було б і не сказати, це вже все одно сталося. У нього підкосилися ноги, але він не впав, це було б театрально — упасти зараз, а він уже віддавна поводився так, буцімто за ним слідкує камера. Це був фільм для одного глядача, яким, звісно, був він же, Марко. Грати тільки перед самим собою. Грати в життя, грати по-справжньому, без позерства й кічухи… У голові гуло… Для одного дня все ж забагато. У пам’яті прокрутилося кілька незначних епізодів, пов’язаних із батьком, — як вони разом вудили рибу, ще в дитинстві, як грали в м’яча…