— Як це сталося? — його голосом хтось поставив банальне й обов’язкове, але несуттєве зараз питання.
Він не потребував цієї відповіді, але запитав інстинктивно, щоб не здатися неґречним чи непоштивим сином, і це тепер, після всього, що між ними було!
— Кажуть, що його застрелили. Убили. Сьогодні вночі… Я не знаю, — старий шамкав, йому бракувало зубів у роті, — я там живу, у санаторії, де в них був штаб. Мене просто попросили, я з ним раз говорив, він мені поміг із внучкою увидеться…
І нічого більше, все інше тане, тоне…
Треба б їхати туди, до тіла, але навіщо? Що цим уже зміниш?..
Не було ні розпачу, ні жалю, ні каяття. Він спробував відшукати хоч щось із цього в собі, але не виходило — лише порожнеча, лише байдужість. Звідкись здаля підходили сльози, але до рівня очей їм не вистачало тиску й вони стрягли в горлі. Він скривився та напружився, намагаючись заплакати, щоб бодай щось зробити. Подумалося: оце і є визначальним у всьому, що з ним діється: порожнеча й намагання її бодай чимось заповнити, бодай якось… Звідси всі помилки, звідси все інше. Але це — приреченість, цього не подолати…
У грудях набрякала куля болю, що заважала дихати.
— Ви проходьте, — нарешті зрозумівши, що сліз із себе не витисне, озвався Марко до дідугана.
Той продовжував стояти при вході, й Маркові довелося його злегка підштовхнути в спину. Зайшли до кімнати. Тома вбраною спала у фотелі, якось дивно скоцюрбившись. Уві сні вона здригалася й щось бурмотіла.
Марко зняв із ліжка плед, накинув його на жінку, майже силоміць усадив діда на інше крісло, а сам вийшов на кухню. Визирнув у вікно. Справді: нічого не змінилося. Ті ж діти на вулиці, що й десять хвилин тому. Але батька вже нема. З’явилося відчуття провини. Ніколи не розумів старого, ніколи навіть не намагався зрозуміти. Знову спливла в пам’яті риболовля з дитинства: якісь хащі поза містом, безперервне скрекотіння жаб, цілі хори жаб, комарі та зелене плесо.
— Тат, можна скупатися?
— Тс, не можна, усю рибу перелякаєш.
— Я тихенько.
— Я кому сказав — ні!
Маркові не вистачало терпцю довго сидіти біля вудилища й слідкувати за поплавком. Він раз по раз витягував жилку, щоб перевірити, чи є на гачку наживка. Злостився, коли батько витягував рибину, бо в самого нічого не виходило.
— Дай мені свою вудку!
— Бери. Але справа не у вудці — у тобі…
Усе, ніколи більше вони не рибалитимуть разом. Розум відмовлявся це приймати та розуміти. Пам’ять, щоб не розбурхувати жаль, відганяла спогади про батька… Але сльози нарешті з’явилися, він несподівано відчув на вустах цей знайомий солоний присмак і… почав їх пити… Він злизував вологу зі щік і губів і жадібно ковтав, як спраглий у пустелі останні краплі рідини…
Хтось прийшов: Марко отямився від надривного дзеленчання дзвоника. Прилад аж почервонів від натуги…
— Хто? — боязко прохрипів він із-під дверей.
— Свої, відчиняй! — гукнув я.
Його злякані почервонілі очі, розгубленість у рухах рук, майже розпач. Він благально позирає на Аню, котра стоїть у мене за спиною, сподіваючись почути хоч щось, що мало би слугувати поясненням, виправданням… Але нема нічого. Констатація. Із цим неможливо змиритися, у такій ситуації немає природної поведінки. Усе, що б не відбувалося, це лише гра, це лише страх і розпач…
— Мені шкода, — бурмочу я… — він якось згадував про тебе…
Марко підводить погляд, у якому стоїть якесь невимовлене запитання. Очевидно, він досі сподівався, що йдеться про якийсь розіграш, що все це неправда, сон, що він щось переплутав або переплутав усе той дідуган із притулку… Але тепер до цієї серії помилок додаються ще й мої слова, і він уже не має сил опиратися правді, він пускає її у свій мозок, до нього нарешті приходить усвідомлення втрати… Він щось згадує — очі наповнюються муттю минулого — і раптом звідти бризкає рідина: щось схоже на сльози, але чомусь жовтуваті, а може, то мені лише здається…
Аня похнюплено підходить до нього, і він обіймає її, стрясаючись у риданнях… У коридор убігає заспана Тома, яка щойно прокинулася й ще нічого не розуміє, у дверях стоїть не менш знічений дід. Перш ніж пізнати мене, він довго й пильно дивиться мені в очі, потім оглядає мешти, куртку, яку мені люб’язно позичила Аня, штани. Підходить ближче…