Замилування тілом мертвого… Некрофільська естетика… «Дивись на нього, дивись щосили, бо завтра його вже не буде…» — шепоче хтось (Маркові? мені?). «Запам’ятайте його! Поки не пізно!..» — нав’язливо свистить той же голос (чий?). Це була жінка, але я не пам’ятаю її обличчя (Тома? Аня? чи котрась із старушенцій, що вони, щойно стемніло, окупували офіс, і їхні м’яті обличчя то тут, то там шамотіли, йойкали і завивали?), натомість пам’ятаю своє роздратування: смикнув плечем Марко, навіщо пам’ятати труп? Живі прагнуть якнайшвидше забути про смерть, забутися…
Ніч, свічки, віск із яких падає на долоню, на мить приводячи до тями, фокусуючи думки та погляд: біля узголів’я тіла — священик, який щось також шепоче: уста всіх присутніх ворушаться…
Потім очі злипаються… Звідкілясь зринає Васько, ставить свою долоню на плече, щось запитує та, не дочекавшись відповіді, кудись веде… Кімната, сморід, троє дідуганів, що ріжуться в доміно, усі троє однаково коротко стрижені, і єдине, що бачу кілька хвилин, — це їхні лискучі сиві потилиці…
Потім ранок судного дня. Ритуали, зміст яких збагнути годі, якісь слова, розуміння чи нерозуміння, чужі обличчя, що тасуються перед моїм незгірш карт. Здається, що щось суттєве відбулося за моєї відсутності в стосунках усіх інших учасників цієї драми. Багатозначні погляди, торкання рук, Тома невідступно слідує за Марком, Аня стежить за ними звіддалік, але яке мені до того діло? — я вже ні до кого не маю жалю… Віко труни опускають, якісь люди, що проголошували пафосні промови, беруть цей паралелепіпед у руки й, похитуючись, несуть. Хтось невідомий намагається підсобити, але лише зміщує центр ваги й уся система хилиться, от-от упаде. Ні, встояли…
— Нічого… Нічого не можу згадати… — підходить до мене весь змарнілий від марних намагань Марко. — Він ніби зник із мене, розумієш, усе стерто. Не зосталося навіть голосу…
Я хитаю головою — так-так, зрозуміло, це буває, це просто від нервової перенапруги, а потім минеться, а не минеться, ну, то й сіроман, із цим можна жити, я нічого не знаю та не хочу знати, утомився думати…
Виходимо надвір. Сонце. Яскраве, сліпуче весняне сонце. Запаморочливо-різке ранкове повітря б’є в ніздрі запахом пробудження, запахом народження, запахом життя… Він, цей запах, долає трупний сморід, долає це розкладання довкола, цих покинутих партбосів і люмпенів, і просто нещасних старих, паркінсонів й альцгеймерів… Навіть сечовиння починає пахнути інакше — природніше та свіжіше… Вони йдуть, найперший зліва, вусань у довгому чорному плащі, раз по раз хустинкою стирає піт з чола. Стає все тепліше, щебечуть пташки, а ми несемо труп. Марко обертається й із німим благанням дивиться на мене. Праворуч від нього Аня, ліворуч — Тома. Гарем. Про мене забули — і нехай. Так краще. Хтось наводить на мене об’єктив відеокамери — журналісти: оператор усміхається, але я затуляюся долонею — забирайтеся! Дайте мені спокій! Довкола повно людей, які чомусь супроводжують наш сумний кортеж, — тут майже всі старі з притулку, довкола котрих солдатики з внутрішніх військ, а ще міліціянти з псом і білий лімузин із затемненими вікнами поволі котить свої колеса багнистою трасою…
— Що це? — запитую у Васька. — Вони на похорон? Усі до нього? Їх хтось зігнав?
— Частково… — сумно всміхається Марко… — Зігнати-то зігнали… Але от не на похорон. Їх женуть на дільницю. Вона на цвинтарі, в одному із підсобних приміщень…
— Голосуй за смерть! Номер один у наших виборчих бюлетенях! — чую чийсь насмішкуватий голос, але в нього немає носія.
На мить мені здалося, що то озвався з могили Мирон Павлович… І якби навіть так, я б не здивувався. Це не найбільше жахіття з тих, що я спізнав тут…
Вулиця вузька й дуже брудна, багно просто квакає, чіпляється за ноги, наче збитий додолу супротивник у бійці. Вервечка людей поволі тягнеться догори. Із одного боку вулиці — якісь хатки. Убогі, утиснуті в землю, дерев’яні хатки. Із димарів тягнеться цівка диму, червоні присьби, землисті, непроникні від нужди обличчя… І раптом — крізь усю цю статику жаху — крик дитинчати, надривний і розпачливий! Дитя із якоїсь із цих хат аж заходиться, так реве, немов прочуваючи близьку смерть. І цей плач розриває тишу, аж нишкнуть пташки, а хмарка затуляє сонце, і спиняється лімузин, наштовхнувшись на чиїсь спини… Раптом починають гавкати пси — заливчасто, гучно, і дитина вмовкає, її голос губиться в цьому гаморі… Труни вже не видно, вона подалася кудись уперед, не бачу ні Марка, ні Ані, ні Томи. Тільки жах, тільки вицвілі очі… Якась згорблена жінка вивішує на мотузках, що висять посеред двору, білизну: сіру-сіру… Я, помітивши на стіні будинку якийсь трафарет, наближаюся до тину, щоб краще роздивитися ту табличку.