Оглянувши залишки своєї сукні, англійка торкнулася неушкодженої шкіри, обмацала цілі ребра. Тіло в неї теж було бліде, як у порцелянової ляльки. Може, вона приймала ванни з відбілювачем? Чи з розчином миш’яку?
– Це було не попередження, – промовила Юкі. – Змії не роблять попереджень. Вони просто жалять. Це запрошення.
– …на чай із танцями? – уїдливо спитала Клара.
Кейт пригадала танець, що бачила в кафе. Того апаша, який кружляв навколо себе дівчину і гамселив її в такт музиці.
Утім, дівчина покірливо приймала удари й ляпаси – і це подобалось чоловікові.
– Чому б нам просто не відрубати голову цьому блазню? – знудьговано спитала Клара. – І спалити до дідька його балаган. Це б вирішило проблему. Немає театру – немає театральних убивств.
– Легше сказати, ніж зробити, – зауважила Кейт. – Забагато масок Ґіньйоля навколо. Ризикуєш помилитися, яку голову рубати.
– То знести їх усі. Нехай буде ціла купа голів.
– Тобі слід іти в шоу-бізнес, Кларо. Я навіть знаю, у якому театрі тобі саме місце.
Клара по-дитячому висунула яскраво-червоний кінчик язика і зробила потворне обличчя. Кейт мимоволі розсміялася.
Перс знов перервав цей обмін люб’язностями.
– Янголи, будь ласка… Це не шкільний клас. Прошу поводитися пристойно. Останні події є приводом для занепокоєння. Месьє Ерік дуже жорстко сприймає будь-який замах на своїх агентів. Буде вжито… контрзаходів.
– Тож ми можемо стати першими жертвами у війні масок?
– Міс Рід, агенція «Привид Опери» ніколи цього не допустить.
Юкі захоплено роздивлялася розрізи на своєму рукаві.
– Особу, що володіє такою майстерністю, важко буде зупинити.
Наступні кілька днів Кейт провела, намагаючись виявити зв’язок між Ґіньйолем і колом Жоржа дю Руа.
Представляючись (і небезпідставно) зацікавленою іноземною журналісткою, вона робила візити далеким однодумцям у колах паризької преси. Годинами копирсалася в запилених архівах газет і урядових реєстрах. Принаймні її французька поступово поліпшувалася. Вона пообіцяла надіслати звіт до «Ґазет», коли знайде щось здатне зацікавити англійського читача. Не сказавши жодного слова Персові, вона накидала статтю щодо масового захоплення Ґіньйолем, описавши вечір, проведений у Театрі Жахів. У Лондоні прийнято було вважати, що паризькі розваги значно пікантніші за те, чим можна насолодитися вдома. Тож газети з почуттям обов’язку детально змальовували страхітливі й розпусні атракціони, недоступні британській публіці.
Вона залишила свою carte de visite[117] в гнітючому готелі «Ельзас», останньому прихистку Оскара Вайльда. Консьєржка повідомила, що поет надто нездужає, щоби приймати в себе навіть товаришку по вигнанню з батьківщини. Згодом, опинившись на вулиці де Боз-Ар, вона вгадала його кімнату крізь тремтливі фіранки. Кейт сумувала за Оскаром, якого знала в минулому. Його пристрасть до пліток допомогла б розкрити будь-яку таємницю. Вайльд вийшов із в’язниці, але мешкав тепер у Парижі; Золя ж перебував у Лондоні, аби уникнути в’язниці. Звідси випливав урок: кожен зухвалець, хоч би й геніальний, повинен знати своє місце.
Для неї не було таємницею, що злочини Вайльда і Генрі Вілкокса мало різнилися один від одного. Вайльд був формально засуджений до каторжних робіт, а неформально – до принизливого вигнання, тоді як ніхто навіть не намагався переслідувати Вілкокса. Плутатися з продажними хлопчиськами – навіть вона, його прибічниця, вважала, що Оскар був цілковитим йолопом у виборі коханців, – було достатньо для того, щоб ірландець змушений був покинути Англію. Того ж роду спілкування з їхніми уявними (а часом цілком реальними) молодшими сестричками не завадило Вілкоксу вижити з країни ірландку. Будь-який привід згодиться, щоби позбутися балакучих міків.[118]
Іноді Кейт здавалося, що краєм ока вона бачить Ґіньйоля. У крамниці мадам Менділіп Клара неохоче визнала, що в неї теж виникало подібне враження. Чи можливо, що їх обох переслідував той самий клоун? Чи то були маски, роздані його посіпакам? Юкі казала, що більше не помічала за собою хвоста. Може, Ґіньйоль остерігався японського Янгола більше за інших?