Я гадав, чи мама теж їх бачила. Чи не тому вона розбилася на машині? Я уявляв собі це дуже чітко: блакитне авто моєї матері – і Дрібничка (що могла з’явився перед нею у вигляді гумового м’яча, собаки, велосипеда або навіть маленького хлопчика, як я) вистрибує на дорогу, дочекавшись можливості вкрасти її в мене.
Ось тоді я зупинився і побачив двері. Білі двері, окуті залізом, без дзвоника чи поштової скриньки. Я бачив, які вони старі. Дерево під білою фарбою було потріскане, спорохніле від віку, наче борт судна, що колись виходило в море і повернулося, навантажене скринями скарбів.
Я відвернувся. Дрібничка знову була поряд і дражнила мене, таємничо виринаючи десь ізбоку. Цього разу вона була наче кішка, що грається з папірцем: стрибала взад-вперед, ховаючись щоразу, як я обертався. Дрібнички не любили потрапляти на очі, хіба що іноді, коли я був сам-один, та й тоді не завжди. Звичайно ж, Дрібнички не мають облич, але іноді ти їх бачиш. Одна, схожа на маленьку блакитну машинку, сиділа під дверима на східцях. Маленьке блакитне авто, зовсім як те, що вела моя мати, коли померла…
Я озирнувся. Там вона й була – на східцях. Блакитна іграшкова машинка – не з моїх – спокійно примостилася під старими білими дверима. Я відчув, як шиєю забігали сироти. Я ступив крок уперед, але маленька блакитна машинка вже зникла. А самі двері були відчинені.
На мить я розгубився, не знаючи, що робити. Я знав, що не можна входити в незнайомі будинки, але чомусь це місце притягувало мене. Мабуть, через ту блакитну машинку, яка могла виявитися Дрібничкою.
Я ступив іще один крок до дверей. Маленький стрибок. Поряд не було нікого, на галявині – ні душі. Ще один стрибок. Пам’ятаю, тої миті я гадав, що, коли заскочу всередину, замість того щоб увійти, я буду в безпеці.
У безпеці від чого? Я не знав. Але я виріс на казках, у яких злі королеви й відьми заманювали маленьких дітей до своїх домівок і там ненаситно пожирали їх – і тіло, і душу. Мені казали, що це лише казки, а в казках усе вигадка. І водночас я мав вірити, що моя мати тепер з янголами. Чому я мушу вірити в янголів, питав себе я, і не вірити в чудовиськ, відьом та привидів?
На мені були блакитні черевики. Блакитні черевики з пряжками. Дівчачі черевики. Це вони винні, казав я собі, вони винні, що мати пішла з життя. А тепер вони ж привели мене до цього будинку і хитрістю заманюють усередину.
Я зробив іще один стрибок, що переніс мене прямісінько на поріг. Підлогу в передпокої було викладено кам’яною плиткою, а ще тут стояв запах. Не те щоб неприємний, важко сказати який: запах прадавності, дерева, каменю, диму; невловний запах церкви, що м’яко тремтів у повітрі.
Ліворуч від мене були дерев’яні сходи, що вели нагору. Там, унизу сходів, хизувалася блакитна машинка, із цілком безневинним виглядом, наче щойно не була на вулиці. Пам’ятаю, то була іграшкова модель фірми «Матчбокс», небесно-блакитна «Міні», зовсім як у мами. І я знав, що, якби я грався з нею, її блискучі гумові шини лишались би як новенькі і зберігали б пружність, яку мої старі, заїжджені моделі за роки ігор втратили остаточно.
Двері за спиною, клацнувши, зачинились. Яскраві промені великоднього сонця, що пробивалися з вулиці, одразу потьмянішали. Краєм ока я побачив щось – то була Дрібничка, сіра й безлика. Я обернувся, а коли знову подивився на сходи, блакитна машинка була вже на півдорозі нагору – туди, де за маленьким арочним вікном (як у серіалі «Дитсадок», подумав я) виднілося великоднє небо, фрагментом калейдоскопа із червоного, синього, зеленого й коричневого скла. Я піднявся до нього крученими східцями. Там, нагорі, повітря кишіло Дрібничками, що спалахували в кольорових променях, наче низка китайських ліхтариків. Це було мило, але якось неприродно. Та я анітрохи не злякався. Мені на думку не спадало, що мене заманили всередину, як дітей до пряничного будиночка чи як хлопчика до лігва Снігової королеви. Натомість я відчув дивне хвилювання, наче було щось приховане в цьому старому будинку, що міг знайти тільки я…
Східці вели до майданчика біля вікна й підіймалися далі, тож я рушив ними просто нагору, де побачив спальню з двома маленькими ліжками, охайно застеленими, але без жодних ознак життя. У вазі на підвіконні стояв букет пролісків – її улюблених квітів. І я подумав про церковний двір із цілими оберемками пролісків на свіжих могилах, і спитав себе, чи її поховають там і чи будуть проліски схилятися над її головою, наче маленькі мудрі ельфи, а хробак-каменеїд гризти дбайливо зроблений напис на її надгробку, так, що скоро він стане як і решта – рівним, мов блюдце, гладеньким, мов пам’ять старої людини.