Зброяр прочитав їй цілу лекцію про те, як вправлятися з револьвером. Надягнувши навушники для стрільби, вона вистрілила в солом’яну ціль із приколотою до неї фотографією. Це було підписане фото Емми Кальве, провідної діви «Опера Комік» – найбільшого суперника Паризької Опери. Кейт вклала кулю точнісінько в горло Кальве. Вона мала зірке око, а в револьвера був добре відрегульований приціл.
Перш ніж вона пішла, месьє Келу застеріг її:
– Мадемуазель, будьте обережні… не думайте, що ви тепер непереможна.
Кейт узяла це до уваги. Протягом чверті години його слова переслідували її…
Надворі, на площі Опери вона трохи розслабилася. Після стількох годин, проведених на Монмартрі, для неї було полегшенням опинитись у більш цивілізованому районі, де немає апашів у кожному провулку. Глянувши на показний фасад Пале-Ґарньє, вона навіть відчула, що месьє Ерік десь поряд, наче янгол-охоронець, і це відчуття трохи заспокоїло її. Дивно було мати такого покровителя, як він, але Кейт звикла до всіляких дивацтв.
Вона сиділа у кафе за столиком, пила гірку каву і гризла круасан. Вродливі дівчата з театрального хору й кордебалету шепотілися й щебетали навколо. Гарненькі хлопці намагалися заговорити з ними і здебільшого отримували відкоша.
Вона розгорнула примірник «L’Intransigeant»,[140] неприховано агресивної газети антидрейфусівського спрямування, який хтось залишив у неї на столі. Вона продивилася сторінки в пошуках цікавинок, зупиняючи погляд по черзі на кожному абзаці й перекладаючи про себе – її французька залишалась далекою від ідеалу, хоча тепер їй було значно легше читати складний текст. Вона знайшла статтю Анрі Рошфора,[141] прибічника дю Руа, про цивільних суддів, що дозволили Дрейфусу подати апеляцію проти рішення військового суду. «Слід було би, – писав Рошфор, – щоб добре навчений кат відрізав їхні повіки й посадив їм на очі великих павуків, найбільш отруйних, що знайдуться у світі. Нехай жеруть їхні зіниці й білки, аж доки не лишиться геть нічого в очницях, вже й зараз позбавлених зору. Потім усіх цих жалюгідних сліпців нехай поставлять до ганебного стовпа перед Палацом правосуддя, який вони осквернили своїм мерзенним злочином, і повісять їм на груди таблички: «Ось як Франція карає зрадників, що намагаються продати її ворогам!» Зважаючи на рівень публічного обговорення, сценічна кров і пронизливі скрики Театру Жахів здавалися мало не анахронізмом.
Дівчата за сусіднім столиком над чимось розсміялися.
Кейт згорнула «L’Intransigeant», вирішивши викинути його в громадську урну для сміття, щоб позбавити інших гуляк цієї отрути.
Чому всі так веселилися?
Поряд лунав знайомий скрип катеринки.
Це був той самий вуличний музика в костюмі горили з вулиці Піґаль, l’affiche vivante[142] Театру Жахів. Він заново спіймав свого пригнобленого партнера, або ж знайшов йому заміну. Може, тварин постачали ті ж самі брудні ділки, що забезпечували Максиміліана Великого канарками?
Сценічне вбрання мавпи змінилося. Тепер на ній була мініатюрна маска Ґіньйоля і його костюм.
– Танцюй, Султане,[143] танцюй, – пискнув малий Ґіньйоль. Волохата горила затупцяла ногами.
Вочевидь, цей блазень теж був черевомовець, до того ж досить майстерний. Тонкий пронизливий голос, схожий на пищик Ґіньйоля, не лише, здавалося, лунав із самої маски, але й не був приглушений жорсткою вишкіреною фальшивою мордою горили.
Але їй забракло духу крикнути «браво». Вона й досі пам’ятала зшиті між собою руки мавпи.
– Гей, Султане, хто в нас тут… гарненькі панночки з Опери…
Дівоча юрба захихикала.
– І… ну, не така вже гарненька пані, пов’язана з Оперою.
Мавпа скочила на стіл і вирвала в неї залишок круасана, розірвавши його своїми крихітними пальцями. Їсти крізь маску вона не могла.
141
Анрі Рошфор (1813–1913) – французький журналіст консервативного та націоналістичного спрямування.