«Ти можеш розповісти мені все, – сказала примара на сходах. – Дозволь мені пам’ятати її для тебе. Дозволь, я візьму собі маленьке блакитне авто, і блакитні черевики, і іменинний торт. Дай забрати всі ці дрібнички. Тобі вони більше не потрібні».
На мить я захотів погодитися. Більше ніж будь-чого в житті я бажав погодитися. Я почав розплющувати очі, збираючись сказати: «Так, гаразд, можеш забрати їх усі», – але навіть цієї миті я вже знав, що якби я глянув в обличчя цій примарі (якщо припустити, що в неї було обличчя), вона залишиться зі мною назавжди, може, до самої моєї смерті. А вона була ненаситна. Наче вовк, наче зла відьма з казки, вона була голодна і прагнула поласувати не лише моєю душею, але й моїми спогадами. І ця істота справді носила б її обличчя і ходила б по дому з кімнати в кімнату, сідаючи в крісло біля вікна, дивлячись вниз, у сад, а я забував би її, день за днем, і це було б нестерпно…
А тоді я побачив, як вхідні двері з тихим скрипом відчинилися. Мить я ошелешено дивився на них і бачив, як по той бік розливається сонячне світло, а тоді кинувся до дверей з усією швидкістю, на яку тільки здатні були мої каучукові підошви. Стукіт черевиків по кам’яних плитах оглушив мене, наче виття машини, що гальмує на повній швидкості…
У себе за спиною я почув скрик моєї матері. Високий, відчайдушний, жалісний скрик, від якого моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Водночас я відчув, як щось учепилося в мій рукав, але не озирнувся. Я вискочив за двері й вирвався назустріч сонцю. Двері в мене за спиною захряснулися, і це був певний знак того, що всьому край. Яскраве сонце заливало вулицю, і ніде не було жодної Дрібнички.
То було шістдесят років тому. Жодного разу, аж до сьогоднішнього дня, я не повертався назад. І все ж здається, ніби це сталося лише вчора. Двері лишилися незмінними. Не змінився і будинок, і коли я зазираю у вікно, на мене дивиться власне обличчя – не те, що в мене тепер, а обличчя маленького хлопчика із серйозними очима, хлопчика, яким я колись був…
Процесія досягла цвинтаря. Чорні машини вишикувалися вздовж алеї. Дзвін на дзвіниці б’є дванадцять разів, а тоді настає тиша. Я запитую себе, скільки часу мине, перш ніж я потьмянію і перетворюся на суцільне розмите ніщо. І чи хробаки-каменеїди знищать напис на моїй могилі. І ще мені цікаво, якщо я спробую ввійти крізь ці білі двері без поштової скриньки, чи відчиняться вони переді мною, чи залишаться замкненими назавжди.
Я бачу гіацинти у вазі, у спальні на вікні. Це були мої улюблені квіти. За стіною, на церковному подвір’ї, мій син посадить гіацинти на моїй могилі. Їхні цибулини спочиватимуть у землі поряд із пролісками, які щовесни прокидаються до життя.
Я пам’ятаю це місце. Я бував тут раніше. Я пам’ятаю його так само добре, як обличчя моєї матері. Її блакитні очі, її усмішку, її поцілунок на своєму чолі. «Люди не вмирають, – казала вона, – доки ми їх пам’ятаємо». І тепер я розумію, що вона мала на увазі. Сподіваюся, мій син зрозуміє теж. А ще сподіваюся, що коли він знайде цей будинок – а він його обов’язково знайде, – він знатиме, що лишити по собі.
Я штовхаю двері. Вони відчиняються.
У передпокої стоїть запах гіацинтів.
Джоанн Гарріс найбільше відома як автор популярного в багатьох країнах бестселера «Шоколад», за мотивами якого було знято фільм, номінований на «Оскар». Відколи вийшла її перша книжка – 1989 року, – вона опублікувала ще дюжину романів, включно з «Євангелієм від Локі» – фантастичним романом для дорослих за мотивами давньоскандинавської міфології. Її оповідання «Самотність мандрівника на довгі часові дистанції» нещодавно ввійшло до антології «Доктор Хто: Подорожі у часі».
Ґ
ҐІНЬЙОЛЬ, – ля, ч. фр. Guignol. 1. Персонаж французького лялькового театру, відкритого в Ліоні у XVIII ст. 2. Маріонетка, яку приводять в дію пальцями артиста. 3. Кумедний персонаж народного театру ляльок. 4. Театральна вистава, сповнена жахів та насильства.
Найближча етимологія: назва жанру походить від назви паризького театру жахів «Гран-Ґіньйоль», що працював на Монмартрі в 1897–1963 роках. Назва театру, у свою чергу, походить від імені ляльки Ґіньйоль (інший варіант – Шиньйоль), утвореного, імовірно, від імені Пульчинелли – персонажа народного лялькового театру, італійського аналога Ґіньйоля.