— Так? — спитав живо. — І хто ж є кандидатом на престол?
— Дюк Жвон Браганса, коли Бог поможе. Він тішиться великими симпатіями і є дуже політичною та розумною людиною. А ти що скажеш на це?
— Що скажу? — перепитав дуже поважно господар. — Скажу, що з того може для нас вийти велике лихо.
— Для Еспанії, хочеш сказати?
— Ні, для нас, бразилійців. Нам досі було однаково, від кого залежати: від Еспанії, чи від Португалії. За цих шістдесять років, відколи вони обидві були об’єднані, ми мали принаймі такий-сякий спокій з кордонами. Але що буде, коли обидві розділені держави почнуть ділити свої заокеанські володіння?
— А ти вже й боїшся? — підморгнув дон Елеодоро.
— Боюся, — щиро признався Ґабрієль. — Адже сиджу на самій межі Тордезільського трактату. Дуже невдячне і непевне місце...
— Доведеться тобі рішатися, — добродушно закпив Перейра, — і, або посунутися на захід, коли ти за Еспанією, або пересунутися на схід і розташуватися просто на воді, коли ти за Португалією...
— До сто чортів! Посунутися, кажеш? — роздратовано гукнув де Лара. — Я звідси не посунуся ні кроку — хай би там від того мала Еспанія, чи Португалія, чи вони обидві разом, провалитися в пекло! Я шість років тут живу, вкладаю силу і піт в цей клаптик землі, привик до неї, полюбив її, придбав уже сякий-такий маєток і став на ноги. А тепер знову позбуватися того всього тільки через те, що хтось там десь там хоче відділятися від якоїсь корони?! Ну, ні! Ні! Пазурями й зубами буду боронитися, але звідси себе зіпхнути не дам!
— Ну, гаразд! — якимсь дивним голосом обізвався Елеодоро, і, хоч на устах його лежала жартівлива усмішка, — зіниці зробилися подібними до кінчиків стріл, готових зірватися з тятиви лука. — Гаразд... Але, на випадок розділу тутейших земель, незалежно від твого бажання, твій маєток або буде перерізаний кордоном, або в цілости приєднаний під владу якоїсь корони. Котру вибираєш?
— Бразилійську! — їдким шепотом відповів де Лара і лихо засвітив очима.
— Та ну, не жартуй! — аж кинувся Елеодоро. — Я поважно питаю: за ким потягнеш руку: за Еспанією, чи Португалією?
Дон Ґабрієль відсунув тарілку, поклав лікті на стіл і, сплівши до хрускоту пальці, сперся на них підборіддям. Мовчав добру хвилину, і нарешті заговорив:
— Коли доводиться вибирати між двома злами, то мудрість каже вибирати менше. Тому я вже волію Португалію, ніж Еспанію, хоч, може, кости моїх предків обернуться від обурення в гробах. Але, повторюю, найкраще було би для нас не залежати ні від кого...
Видно було, що з душі гостя звалився великий тягар, бо напняття зникло в його очах, а лице роз’яснілося усмішкою.
— Значить, можемо числити на тебе, приятелю? — спитав він. — Тоді дай руку! Гаразд! А те, про що ти говориш, колись прийде само собою... Тепер ще зарано, абсолютно зарано...
Погодження викликало в приятелів добрий гумор і додало апетиту, а розмова поточилася ще живіше. Врешті, коли вже ні один, ні другий не могли більше нічого з’їсти, Ебано Перейра зачепив ще одне питання, яке було чи не найголовнішою метою його приїзду:
— Скажи мені, приятелю, скільки правди в тих фантастичних поголосках про поклади золота біля Паранаґви?
Ґабрієль здвигнув плечима:
— Дивні речі питаєш, Елеодоро! «Фантастичних поголосках»... Здається, що правда перевищить усі фантазії...
— Так?!
— А так, так. Тут люди вже більше, як півстоліття, золото здобувають, а ти говориш про поголоски.
— Бо уряд нічого толком в тій справі не знає, хоч ніби всі розшуки ведуться від його імени.
— Наш уряд взагалі нічого не знає, — нахмурився Ґабрієль, — а люди не спішать його повідомляти — нема дурних! Якщо хто і знайде щось, то тримає в таємниці й використовує сам.
— Ти також?
— Я — ні. Я, хоч і не тягну за європейською короною, але злодієм не вродився й обкрадати держави, яка б вона не була, не хочу. Дивись, що я тобі покажу...
Господар встав, зняв з полиці невеличку мищину* і подав її гостеві. У мищині Елеодоро побачив пригоршню білого піску, серед якого рясно блищали золоті іскорки.
— Звідки це? — спитав.
— Та з нашої ж річки. Але це — дурничка. От в околицях річок Рібейри й Ассунґві шукачі познаходили де-що більше...
— І миють?
— Та, звичайно, миють. Хто ж їм заборонить? Самородки знаходять, діяманти — і все до власної кишені ховають.
— Злодійство! — обурився Елеодоро. — Але ми це припинимо! Слухай сюди, Ґабрієлю: я ношуся з думкою про засновання Дистрикту Копалень на південну Бразилію, розумієш? Держава врешті мусить взяти у свої руки всі поклади і покласти край грабіжницькій експлуатації. Я все був високої думки про твою честь і адміністративний хист, а тепер, коли знаю, що ти наш, — хочу тобі запропонувати увійти до адміністрації такого Дистрикту. Що ти на це?
— Я з охотою!
— Добре... Але, насамперед, мусиш пред’явити речові докази, що такий Дистрикт матиме за чим шукати і що його засновання має підстави. Починай справу на свій кошт. Коли треба буде — моя кишеня до твоєї диспозиції, але золотий пісок і самородки повинні бути знайдені! Розумієш? Пізніше уряд нам зверне всі видатки і дасть всяку допомогу для організації копалень. Крім того, тобі буде забезпечена стала і добре платна посада в Дистрикті. Згода?
Замість відповіди, де Лара міцно потиснув руку приятеля.
— Дякую, — сказав. — Я й сам давно хотів звернути увагу уряду бодай на охорону покладів. Адже по лісах волочиться маса всяких зайд з цілого світу, риється собі в землі, бовтається по ріках, входить у приязні взаємини з дикунами, і ті їм за різного роду сміття показують всі родовища, ще й помагають здобувати. А уряд і пальцем не кивне, чекаючи на готове. Чорти взяли б таку господарку!
До світлиці увійшла господиня. Де Лара, здається, миттю забувши про всі поважні справи, прилип до дружини запитливим поглядом. Дона Ізабела не сказала нічого, але по її сумному обличчі, по спущених очах і по стиснутих строго устах можна було вичитати все те, чого вона не висловила вголос. Дон Ґабрієль тільки нахмурився і зітхнув.
— Ну, що ж! — сказав, адресуючись не то до гостя, не то дружини. — Нічого не вдієш... Пізня пора вже... Підемо хіба на спочинок...
... Ніжна жалібниця-ніч вступила на свій дижур*. Вона затягнула темну запону над західнім краєм неба, засвітила в небі каганці, поприкладала цілющі масті до кривавих ран і позагортала їх синіми завоями. Тоді поклала палець на блакитні свої уста і наказала спокій. І хвора Земля заспокоїлася, забувши на кілька годин про чвари, злобу і роздори, про змаг ворожих сил на своїх грудях, про вогонь і залізо, що палили і роздирали її тіло, про ріки сліз і крови, що всякали в її нутро, про міжусобиці серед рідних дітей, про жах грабунків і невільництва, що перекочувались з краю в край. Яскраво горів у небі Південний Хрест, а під ним, трівожно приплющивши повіки, дрімала країна, яку зі зневагою для Божого імени названо було чомусь «Землею Святого Хреста»...
В сензалі
До пізньої ночі світилося в панському будинку, де господар обговорював з гостем поважні справи, до пізньої ночі бігала й метушилася хатня служба, а тим часом в сензалі відбулася чергова драма: Сабія знову породила мертвого хлопчика. Четвертого хлопчика і четвертого мертвонародженого!
Нещаслива мати лежить на м’яко вимощеній і чисто засланій постелі, дивиться в темінь і безперестанку ковтає холодні сльози. В ногах її ледве мріє постать зажуреного Пірауни, що сидить, закаменівши з горя, і лишень час-до-часу подасть ознаки життя важким зітханням. І Сабії й Пірауні байдужі справи, які цікавлять панів, вони нічого не знають про нещасливий бій маркіза де Маскараньяса, про жорстоку боротьбу в Пернабуко, про державні монополії на найважливіші галузі торгівлі й промислу, про бажання Португалії відділитися від еспанської корони й про пляни засновання Копальняного Дистрикту, — вони взагалі не уявляють собі, що поза їхнім нещастям існує ще щось. Вони і не догадуються, який тісний зв’язок має їхнє горе з тими подіями, що їх так Жоакінем*. Ні, вони навіть не догадуються...