Потомлені цілоденною працею на плантаціях, чи на будові, раби сплять тяжким сном. Дехто хропе, дехто кидається увісні, стогне й скрегоче зубами. Вони також не можуть нічим допомогти нещасливим батькам. От, як звичайно, посиділи трохи біля Сабії, похитали головами, пожурилися і розійшлися по своїх кутках. Дона Ізабела також, обдарувавши породіллю новим шовковим шалем та разком скляного намиста, щоб бодай трохи потішити пригноблену рабиню, наговорила багато співчутливих слів, порадила більше просити Бога про ласку, висловила надію, що Сабія таки колись дочекається живого сина, навіть заплакала щирими сльозами і, ласкаво погладивши хвору по обличчі, відійшла. Сабія й Пірауна лишилися самі зі своїм болем. Тільки він один не відступав від них і стояв десь поблизу, невидимий, як вірний сторож на чатах.
— Чому не спиш, Пірауно? — слабим голосом питає Сабія. — Ти змучений, а завтра рано треба йти до праці. Лягай!
Пірауна мовчить і не рухається.
— Лягай, Пірауно, не сиди отак...
Застогнав тихо, як смертельно зранений звір, але не відповів. І Сабія більше не питає нічого і нічого не каже. Думки її повертаються в минуле, а з нього один по одному так яскраво виринають всі п’ять пам’ятних подій її материнства...
Її перший син народився майже дванадцять років тому назад на згарищах спаленого редуту св. Антонія. Сабія й Пірауна походили з одного роду племени ґварані, що мало славу найбільш войовничого серед індіян[4], але після того, як їхня оселя, втративши у тяжкій боротьбі з сусідніми племенами майже всіх мужів, мусіла тікати, — молоде подружжя з горсткою недобитків вирішило пристати до місійної станиці св. Антонія. Їх прийняли радо, поселили всіх вкупі і прилучили до загального гурту.
Під твердою рукою настоятеля редуту — отця Педра Моли життя оселі йшло строго визначеним руслом і не всім подобалося. Однак дійсність ставила два вибори: або коритися залізній дисципліні в редуті, або забиратися звідси геть і шукати непевної долі в дальших мандрах. Ґваранці вибрали перше і почали привчатися до нового життя. Воно, зрештою, не було таке страшне. Отець Мола дуже вміло вів свою місію, знав таємниці, при допомозі яких найважчу роботу перетворював у спортивне змагання, дбав неустанно про добро своїх диких підлеглих, улаштовував для них розваги у святочні дні, перекидав з однієї праці на іншу, щоб не наобриднути одноманітним зайняттям, гарував найбільше за всіх і своїм прикладом заохочував інших.
По упливі якого місяця ґваранці освоїлися в редуті і, хоч їх нераз спокушала думка — вернутися до попереднього життя, — лишалися на місці, тим більше, що в лісах ширилася чутка про наближення величезної бандейри, яка змітала на своєму шляху найсильніші індіанські племена.
Чутка не була порожньою, і не пройшло двох місяців з моменту прийняття ґваранців до редуту, як під його брамою зібралися тисячі дикунів, благаючи рятунку. Всі вони одноголосно стверджували, що бандейра перейшла вже Ріо до Пейше (Рибну Ріку) і прискореним маршем простує до редуту св. Антонія. Тому індіяни просили хрещення й захисту, бо їм було вже звідкись відомо, що хрещених індіян з місійних осель ніхто не мав права брати в рабство.
В редуті зароїлося від чужих людей, і привичний строгий порядок пішов шкереберть. Тут і там виникали сварки та бійки через брак приміщення і їжі, всяка робота стала, давніші мешканці оселі від бездіяльности не знали, до чого взятися, й починали сваволити, а тривога й непевність, що зависли над натовпом, витворили взагалі якусь незносну, божевільну атмосферу.
Падре Мола кидався на всі боки, забувши про їжу й сон, годив суперечки, видавав накази, посилав гінців у сусідні редути, розміщував новоприбулих, а врешті стратив голову. Бо й що могла зробити одна людина в таких обставинах?
За пару днів схудлий і почорнілий до невпізнанна, він ледве тримався на ногах від утоми. Молився в думках безперервно, маючи ще слабу надію, що бандейра піде стороною і не насмілиться нападати на редут. А коли сили вже цілком зраджували його — спішив до церкви, падав перед престолом хрестом і благав у Розп’ятого допомоги. Священик знав правду, знав, що ні хрещення, ні королівські декрети не охоронять індіян перед бандейрою, але не казав цього нікому, щоб не викликати паніки й не наробити безповоротного лиха. Тому благав з глибини душі:
— Христе многострадальний, змилосердися! Маріє, Мати Божа, моли Бога за нас, грішних!
Однак, останні надії розвіяв Татаурана. Він був колись вождем сильного й великого племени аресів, що пристало до місійної оселі св. Антонія. Проживши в ній кілька місяців, Татаурана збунтувався. Амбітна душа колишнього вождя племени, що сам рядив і наказував, не змогла скоритися наказам іншого, і Татаурана, зібравши найвідданіших собі людей свого племени, однієї ночі нищечком покинув оселю й подався у світ-заочі. Шість років пропадав він невідомо де, і ось тепер знову з’явився, упавши з двома синами до ніг отця Моли. Один його син був юнаком, другий — ще зовсім дитиною.
Отець Мола простив збігця, прийняв під свою опіку його і його дітей, але самого його огорнув розпач: зі слів Татаурани виходило ясно, що бандейра мала намір напасти на редут. Це була найславніша в історії об’єднана бандейра Антонія Рапози Тавареса і Маноела Прето. Сам Татаурана з синами був власністю бандейранта Сімона Алвареса, який купив його на невільничому ринку в іншого бандейранта, в руках якого опинився бувший вождь скоро після того, як покинув редут.
Серед натовпу, що густо оточив священика й Татаурану з синами, заскакали вигуки переляку й паніки:
— Бандейра йде сюди!
— Бандейра хоче напасти на нас!
— Що будемо робити?!
Всупереч своїм внутрішнім переконанням, отець Мола сміливо глянув довкола й високо підніс голову.
— А, це дуже добре! — крикнув якомога бадьоріше. — Хай іде! Я вже давно хотів побачити бандейрантів. Ідіть же тепер, діти мої, готуйте луки, списи й танґвапеми[5]. Покажемо напасникам, чи ми ще вміємо воювати! Вміємо, чи ні? — й священик весело підморгнув.
— Го-го-го! — заревіло серед натовну. — Ще вміємо!
— Ми їм покажемо!
— Нас є багато!
Але до священика приступив круглоголовий, кострубатий Кервут і, намагаючись перекричати сотні голосів, заговорив з ненавистю й докором:
— Коли хтось хоче розпалити багаття, то навіщо мочить наперед дерево, отче? Коли ти хочеш тепер війни, то навіщо весь час говориш нам про любов до ворогів своїх? Бойовий запал згас у наших серцях, а руки відвикли від вбивства. Як розпалиш вогонь зі сирого дерева?
В найближчих рядах крики відразу стихли, й всі, хто чув слова Кервута, змішалися. Змішався внутрі й отець Мола, бо признав рацію Кервутові, але не показав того. Лишень кинувся, мов уколений, і напав на Кервута з подвійним завзяттям.
— Кервуте! — крикнув на цілі груди. — Вогонь є добра річ, але не скрізь і не завжди. Коли мені вогонь непотрібний, я ховаю жар і присипаю його попелом, щоб він не наробив шкоди. Але коли я хочу роздмухати багаття, то б’ю кожного по руках, хто мені ллє на нього воду, а сирі колоди відкидаю геть! Затям!
І, обернувшись до зніяковілого Кервута спиною, отець Мола почав видавати накази про оборону оселі. Робив це без віри в успіх, але натовпові треба було дати якесь зайняття, бо в противному випадку зчинилась би паніка.
Сабія тоді мало що розуміла з того всього, що діялося довкруги. Вона тремтіла, плакала й одного боялася найбільше — загубити чоловіка. Тому бігала за ним слідом, чіплялася за його пояс і повторювала:
— Будь зі мною, Пірауно, не тікай! Я боюся! Я боюся!
З великою бідою Пірауна умовив її йти до решти жінок і зайнятися заготовленням стріл. Взявшись за роботу, Сабія дійсно заспокоїлася і навіть повеселіла.
Перед вечором до оселі прибилося ще одне плем’я — шеріпас. Вони ломилися в браму, повідомляючи, що бандейра йде за ними по п’ятам. Впустили і шеріпасів, і від того стало ще тісніше.
Не вспів отець Мола дати ладу з новими збігцями, як на дорозі з’явилася група вершників, що летіла чвалом у напрямі редуту. Заходяче сонце червонило постаті їздців, вбраних у шкіряні й залізні панцирі, змилених коней і куряву, що окутувала їх хмарою, і надавала їм якогось несамовитого вигляду.
5
Танґвапема — довгий кілок, тонший і круглий з одного кінця, грубший і чотирьохгранний — з другого. Служить, як довбня.