— Гей, там! — крикнув один вершник, що був віддалився від гурту й осадив коня під самою брамою частоколу. — Де є настоятель? Хочемо говорити з настоятелем.
Поки отець Мола підійшов до брами, під’їхала й решта вершників, а за ними на дорозі показалася вся бандейра що виростала, мов гребінь лісу, з-за недалекого горба.
Отець Мола вийшов за браму і став перед вершниками.. Був гордим і зрівноваженим. Тільки полум’я в його очах зраджувало глибоке хвилювання, а радше, — гнів і обурення до зухвалих напасників. Запорошена, аж посіріла, біла реверенда не могла скрити під собою великої фізичної сили, що чаїлася в цьому худорлявому, жилавому чоловіці. Стояв позірно спокійний, повний свідомости своєї внутрішньої переваги над гостями, і сміливо дивився їм в очі.
— Чого собі панове бажають? — спитав звучним, сильним голосом.
— Я є Сімон Алварес, — представився той, що був напереді. — Приходжу до вашої превелебности з проханням — видати мені мого раба — Татаурану і його двох синів, які вчора втекли з бандейри і сховалися у вашому редуті.
— Ага, — нахмурив густі брови священик, — то це ви, сеньоре Сімоне Алваресе, порушуєте королівські декрети, повертаючи в рабство катехізованих мешканців осель?! Дивує мене, однак, ваша... щоб не сказати більше, сміливість, з якою приходите вимагати, щоб і духовні особи ставали спільниками у ваших протизаконних справах...
Такої гострої відповіди Алварес не сподівався ніяк, спаленів і блимнув злим поглядом.
— Превелебний отче, — вимовив, скрипнувши зубами, — маєте щастя, що вас хоронить священичий одяг, бо за таку зухвалу клевету я викликав би кожну світську людину на поєдинок! Не смієте мені закинути порушування королівських декретів і протизаконних справ за те, що я відкупив раба в іншого власника!
— Мій пане, — холодно відповів священик, — хто свідомо купує нечесно придбаний товар — мусить бути приготованим на це, що його також відсудять від чести, а, коли у нього відберуть купно, не сміє навіть скаржитися. Татаурана є християнином і колишнім обивателем місійної оселі, отже, знаходиться під охороною королівського декрету і не сміє бути ні проданим, ні купленим! А щодо поєдинку, то хай мій священичий одяг вас не в’яже: я хоч і зараз є до ваших послуг... — і отець Мола церемоніально вклонився.
Миттю оцінивши досвідченим оком жилаву, черству постать священика та зваживши його уміння панувати над собою, Сімон Алварес вирішив за відповідніше пропустити поза вухами недвозначну пропозицію і, щоб скрити своє замішання, постарався надати голосові іронічної інтонації:
— Превелебний отче, я не читав декрету його королівської милости стосовно мого раба Татаурани, навпаки, я знаю, що покійний король дон Феліппе Третій потвердив своїм декретом права господарів на всіх тих індіян, що вже перебувають у рабстві. І не я, а ви порушуєте той декрет, укриваючи втікача! Тому прошу ще раз при свідках — по доброму віддати мені Татаурану і його синів...
— Іншими словами, пане, — льодовим тоном спитав отець Мола, — ви погрожуєте вжити сили?
— Ви самі приневолите нас до того, коли не схочете вирішити справи мирним шляхом.
Отець Мола дав волю своєму обуренню і спалахнув, мов порох.
— Досить грати комедію! — гримнув таким могутнім голосом, що наполохані коні сахнулися назад. — Я, панове, одверто заявляю вам, що уважаю вас усіх звичайними розбишаками і підлими лицемірами на додаток! Ви йшли в ці сторони, маючи твердий намір напасти на нашу оселю, і випадок з Татаураною — це лишень вигідний для вас привід! Навіщо ж брешете? Мене ще можете обдурити, але Бога? А що каже в даному випадку ваша честь? Чи ви взагалі не знаєте, що це слово означає? Напевне, ні! Татаурани я не видам — можете вживати сили! Але, затямте собі, ваш напад вам дорого коштуватиме, а хтось із привідців* наложить головою... Це кажу вам я, отець Педро Мола! Тепер можете робити, як забажаєте...
Священик обернувся і пішов назад, а за ним важко скрипнула дебела брама.
За частоколом стояли кільцем індіянські оки, а в їхньому центрі за високим камінним муром з міцною, кованою залізом другою брамою, знаходилася церква, будинок резиденції настоятеля редуту, шпихліри і пивниці*. І коли отець Мола доходив до цієї другої брами, його перепинив знову Кервут.
— Чого хочеш, Кервуте? — неприязно спитав священик.
— Падре, ми думаємо, що краще видати Татаурану, — понуро відповів Кервут, не важачись дивитися священикові в очі. — Не можна, щоб через них трьох гинула вся оселя. І Татаурана не наш: він утік уже з оселі. Хай іде знову...
Падре Мола зробив уже якийсь рух, але погамувався. Глянув на обличчя своїх вірних і зрозумів, що вони — з Кервутом. Тверді жовна заходили на вилицях його худорлявого обличчя.
— Татаурано! — покликав він. — Де Татаурана?
Татаурана пробився крізь натовп і став з похиленою головою перед священиком. Був мужем у силі віку, але шість років рабства записали свою історію на його тілі: глибокі борозни від пут бранзолетами біліли на зап’ястях ного рук, спина була вкрита довгими рубцями від батогів, а на чолі виразно виступали сліди від розпеченого тавра, яким його позначили ще на самому початку перебування в неволі, коли він пробував утікати. І все його кремезне, сильне тіло виглядало зламаним, знівеченим.
— Татаурано, — сказав священик глухо, — ти чуєш, чого вимагають твої брати?
— Чую, отче... — так само глухо відповів Татаурана.
— І що скажеш?
— Я можу піти, — з гіркотою відповідав далі бувший вождь, — хай брати потім не нарікають на мене... Але вони, — показав рукою у напрямі брами, де стояли бандейранти, — все одно нападуть... Я чув їхні розмови і знаю... Тому дозвольте мені лишитися тут...
— І що робитимеш, коли почнеться наступ?
— Що робитиму? О! — і Татаурана блиснув очима. — Я битимусь! Я битимусь до смерти! Я не забув війни, і я вмію... Я хочу вмерти в боротьбі, хочу боронити своїх братів!
— Братів? — спитав священик. — Хіба не чуєш, що твої брати хотять тебе видати? Вони не брати — вони вороги твої!
Татаурана тяжко зітхнув:
— Христос учив любити ворогів своїх. І я люблю їх, хоч вони хотять мене видати... Але це — нічого... Вони свої... Але ті, — показав знову рукою на браму, — чужі вороги, їх ненавиджу і битимусь з ними до смерти! Дозволь мені лишитися, падре!
Симпатії натовпу зі сторони Кервута виразно схилися в сторону Татаурани, і зніяковілі індіяни почали вигукувати:
— Не видавати Татаурани!
— Він буде з нами!
— Він — добрий вождь і сильний муж. Хай лишається!
— Хай лишається!
Священик підійшов крок ближче до Татаурани і обняв його за плечі:
— Дякую тобі, Татаурано! — сказав зворушено. — Поручаю тобі оборону південної частини редуту. Там найнебезпечніше місце. Вибери собі найсильніших мужів і йди. З Богом!
Цікава Сабія завжди пробивалася найближче до місця таких сцен і, хоч далі не розуміла нічого, проте в душі її все більше зростало зрозуміння про наближення страшної небезпеки. І вона знову кидалася на розшуки чоловіка, повисала на його поясі й скиглила:
— Пірауно, не відходь від мене нікуди! Я боюся! Я боюся!
Але заклопотаний Пірауна, здавалося, навіть не помічав її, а, коли вже Сабія дуже надокучила, нетерпеливо відводив її руки й казав роздратовано:
— Дурна, чого боїшся? Чи ти зроду не бачила війни? Іди до жінок, до роботи!
Сабія, як і кожна індіянка з дикого племени, звичайно, бачила не одну війну і звикла до них. Але то було в інших обставинах, серед своїх людей. Тепер же було не те: скрізь чужі люди, до яких вона ще не вспіла звикнути, чужі обставини, а там, за частоколом, вороги, яких вона ще не бачила, але які викликали в неї почуття холодного трепету.
Запала ніч, а в її парноті й темені подвійно зростали примари тривоги, непевности й страху.
В оселі цього вечора не палили вогнищ і, за виїмком дітей, майже ніхто не спав. Частина чоловіків стояла на сторожі, частина, розложившись просто на землі під темним небом, стиха гомоніла, а жінки, в тому числі й Сабія старалися протиснутися до церкви, де отець Мола правив молебні й хрестив новоприбуле плем’я шеріпас. Він видав уже всі накази, повисилав з розпорядженнями гінців до трьох підлеглих йому священиків з поблизьких редутів, і тепер узявся за свої душпастирські обов’язки. Першим з них було — хрещення неофітів.