Церква була забита так, що, здавалося, стіни її розсаджувалися. Густі шеренги дикунів змінялися одні за одними, приступали до священика, падали навколішки і схиляли голови. А отець Мола, з виразом обличчя, що його можна би було найправильніше окреслити словами «не від світу сього», але урочистий і зосереджений, зливав воду на кострубате, чорне волосся і молився, молився...
Прийнявши тайну хрещення, шеренги відступали трохи назад, змішувалися з іншими, ще неохрещеними, і приступали вдруге, втретє. Ніхто ж не мав часу вияснити їм, що цього непотрібно робити, ніхто не міг пізнати в цій каші людських тіл тих, що вже належали Христові, і тих, що були у владі поганства. Навіть Сабія, піддавшись загальним настроям, двічі доступала до священика, переконана, що, чим більше разів її скропиться водою і помажеться миром — тим безпечніше буде їй перед білими людьми.
Години спливали за годинами, і отець Мола почав хитатися на ногах. Потім покликав собі на допомогу двох чоловіків, щоб підтримували його руки, якими він уже не міг володіти, а хрещенню ще не було видно кінця[6].
У церкві не було чим дихати, і Сабія, коли почувала приступи млости, продиралася надвір. Там знаходила Пірауну, припадала до його широких грудей і плакала. Він заспокоював її, пестив і відсилав назад до церкви.
На самому світанку, як лиш перші промені сонця позолотили відсвіжену росою землю, бандейранти почали наступ. Зараз же, як було умовлено заздалегідь, відчинено внутрішню браму в мурі і через неї впущено до середини всіх жінок і дітей. Натомість, усі здорові чоловіки повинні були вийти за неї і боронити оселю за частоколом.
Побачивши це, Сабія ще раз підбігла до Пірауни й почала його благати не йти, або взяти її з собою, однак, Пірауна видерся з її рук і сказав твердо:
— Сабіє, іди з іншими жінками! Там буде тобі безпечно. Зі мною не підеш, там буде бій! — і пішов.
Молода дикунка заломила руки і з голосним криком стала бігати довкола. Почувала себе цілковито самотньою серед цього натовпу, була півбожевільна від страху, втоми, голоду й спраги, від турботи за долю чоловіка. Але через те, що жінки з дітьми, та й багато чоловіків, особливо з новоприбулих, тиснулися до церкви, — вона також плечима й кулаками промощувала собі туди дорогу. Нічого не розуміла, нічого не бачила, лиш діяла насліпо, керована відчаєм.
Врешті жінка таки видерлася на свіже повітря, але побачила картину, ще страшнішу, як у церкві: дивні люди, вбрані в шкіру й залізо, з озвірілими обличчями, обкривавлені й запорошені, ганяли по всьому подвір’ї й ловили індіян, зводили з ними рукопашні бої, або били чим попало й куди попало. Індіяни боронилися розпучливо, вкриваючи своїм і ворожим трупом землю. Тут же розбивали двері шпихлірів та пивниць, виносили звідти скрині, клунки, мішки, викочували бочівки, витягали виправлені шкіри й звої полотен. Дим пожежі застилав страшне видовище війни й грабунку, літали іскри й цілі вогненні снопи з палаючих індіанських ок.
Не знати, скільки часу минуло, але подвоєні крики й подвоєна паніка донесли якось до її свідомости, що бандейранти зломили опір оборонців під частоколом, і тепер вдираються у внутрішнє подвір’я. Тоді Сабія почала вириватися геть з церкви, щоб знайти Пірауну. Але це не було легко. Сотні людей також спішилися вибитися надвір, мішалися з тими, що, навпаки, тиснулися під охорону церковних мурів, до свого опікуна — отця Моли, який тепер лежав ничком перед престолом, — і всі вони творили дикий клубок, що вив, дряпався, штовхався і просив, невідомо у кого, помочі. Це було справжнє пекло, серед якого найтверезіші потратили рештки здорового глузду.
— Пірауно-о-о! Пі-ра-у-но-о-о! — вже не кричала, а завивала Сабія, кидаючись безтямно то в один, то в другий бік. — Пірауно, де ти-и-и?
На неї вискочив якийсь напасник і вхопив за руку. Але Сабія була молода і звинна, то ж спритним рухом видерлася від нього, а тоді з усієї сили вдарила його обома кулаками в лице. Той заточився і перекинувся на спину. Ця несподівана перемога на мить вернула розум Сабії, примусивши її подумати про зброю й оборону. Оглянувшись довкола себе, побачила впущену кимсь танґвапему, підхопила її з землі, й, не тямлячись від шалу, сама кинулася в гущу бою. Валила своєю тяжкою зброєю направо і наліво, нападала й відскакувала, присідала й виверталася перед нападаючими і скоро звернула на себе численну увагу. На неї накинулося кількоро відразу й оточили з усіх боків. Сили були занадто нерівні, але Сабії було все одно. Вона дужим розмахом повалила відразу двох, однак, стратила при тому рівновагу, зачепившись за якийсь труп, і впала. Решта накинулась на неї гуртом, видерла танґвапему і почала безжально бити. Сабія й досі пам’ятає звірські обличчя, похилені над собою, й заплилі кров’ю очі, що світилися злорадною втіхою перемоги. Потім тяжкий удар в голову перемішав усе і накрив дійсність чорним покривалом...
Сабія прийшла до пам’яти аж перед вечором. Спочатку не могла зрозуміти, де вона і що з нею. Піймала носом запах крови і згарищ, а слухом — тяжкі стогони й плач. Вона зробила над собою зусилля, підвела трохи голову і, глянувши довкола, пригадала все. Але зроблене зусилля потягнуло за собою такий нестерпний біль, що вона впала знову і застогнала, заплющивши очі. По тому почула спішні кроки й бризки води на своєму обличчі. Підняла повіки й побачила над собою обличчя отця Моли. Він схилився над нею, сам маючи перев’язану закривавленою ганчіркою голову, і приставляв до уст Сабії дзбанок з водою.
— Доню моя, — говорив ласкаво. — Ти жива? Слава Богу! Напийся, дитино моя, напийся і лежи спокійно... Все скінчилося... Зараз перенесемо тебе на вигідніше місце... Почекай... Боже, наш милостивий, все скінчилося... Все!
Отець Мола відійшов, а Сабія, зібравши всі свої сили, підвелася й сіла. Глянула в один бік — руїна й трупи, глянула в другий — руїна й трупи, а в ногах у неї — мертвонароджена дитина. Її перший син! Сабія взяла його на руки й заридала.
Незабаром по неї вернувся падре Мола у товаристві кількох старших жінок. Її підняли обережно з землі, занесли в зруйнований дім, положили поруч інших ранених, напоїли й перев’язали рани. Там Сабія пролежала останок дня й цілу ніч у непритомности. Але ранком, коли свідомість вернулася до неї, першим її питанням було:
— Де Пірауна? Де моя дитина?
Дитину поховали вже, а де був Пірауна — того ніхто не знав. Були ж мертві, були поранені, були такі, що повтікали, а найбільше попало в сирицю — хто ж міг знати, серед котрих був Пірауна?
І Сабія, плазуючи, мов перебита ящірка, почала шукати чоловіка. Схилялася над раненими, заглядала в засклені очі мерців і все питала, питала... Нарешті один ранений з їхнього племени сказав, що бачив Пірауну серед бранців. Не пам’ятав точно, чи це й справді був Пірауна, але йому так видавалося.
Після цієї вістки ніщо не могло стримати Сабію на місці: ні рани, ні ослабленість, ні небезпека, ні наполягання отця Моли — вона заявила, що піде вслід своєму полоненому чоловікові, бо без нього не зможе жити. Її ще силоміць затримали пару днів на руїнах, але того дня, коли вона вже могла самостійно втриматися на ногах — безплідними показалися слова умовляння й сила. Сабія сказала, що піде, — і пішла. Вслід їй послалися побажання щасливої дороги, остороги й повчання індіян та благословенства й молитви сумного і розчуленого отця Моли, який і сам потребував догляду й опіки, ослаблений потрясенням і раною. Священика зворушувала до сліз вірність молодої дикунки, що не зупинялася перед усіми небезпеками подорожі і вирушала, ледве жива, навздогінці чоловікові з наміром ділити його недолю і неволю.
І справді, жахлива була дорога Сабії. В очах у неї темніло, ноги відмовляли послуху, біль у ранах тьмарив розум, сліди заливалися кров’ю, а вона йшла і йшла. Падала, непритомніла, зводилася і знову йшла. Бандейра залишила занадто помітний слід, щоб з нього зблудити: витолочена трава, криваві плями, нарешті, й умираючі, або вмерлі бранці, що лишалися обабіч дороги, були дуже промовистими і страшними воднораз дороговказами, — і Сабія йшла за ними. Тільки бандейра випередила її на кілька днів, і цих кілька днів треба було надолужити. Тому Сабія спішила так, як лишень могла. Йшла вдень, йшла вночі й відпочивала лишень тоді, коли непритомніла, або падала з утоми й виснаження. Але напевне була б не дігнала, коли б бандейранти.не зупинилися двічі для нападу на інші оселі. І ця їхня затримка сильно скоротила віддаль між Сабією й чоловіком.
6
Історичний факт: настоятель редуту о. Мола сім годин хрестив без перерви, так що під кінець вірні мусіли йому гримати руки.