На третій день зустріла двох священиків, які йшли також за бандейрою і підбирали за нею хворих, ранених і ослаблених. Побачивши страшну, скривавлену, напівбожевільну появу в особі Сабії, вони хотіли її затримати й завернути. Але Сабія з диким криком видерлася від них і пішла далі. Видно, була в ласці Божої опіки, бо звірі не займали її, хоч вона не уникала зустрічей з ними, не думала про них і не помічала їх.
Так, може, по тижневі, а, може, й більше, дігнала бандейру. Дігнала тоді, коли бандейра зупинилася на відпочинок, а останні сили у Сабії вичерпалися. Добігши до людей, жінка завила несвоїм голосом і звалилася, мов мертва, на землю.
Спочатку її хотіли прогнати геть, уважаючи за якусь нечисту силу, потім, коли довідалися, чому вона йшла за ними, — дозволили їй плентатися вільно, не звертаючи на неї уваги. І лишень тоді, коли переконалися, що вона не вмре і може ходити, — зв’язали, як і іншим, руки і поставили за Пірауною. Сабія не відчула пут на руках, бо вони перестали існувати від свідомости близькости чоловіка, і вона, не тямлячись від радости, щасливо усміхалася і з подякою схилялася до ніг своїх «добродіїв»...
Бандейра поверталася з багатою здобиччю до Сан Павло...
Страшне й сумне було це видовище. П’ять з половиною тисяч людей, розтягнувшись довжелезною гадиною, крок за кроком відміряло безкраї простори дикого пралісу. Верхівців небагато — ледве пара сотень. Решта — самі піхотинці. Верхи їхали найчільніші бандейранти — спільники у розподілі майбутніх зисків — та найбільш упревілейовані мамелуки. Ці ганяли кіньми вздовж колони, покрикували, підганяли відсталих, пильнували, щоб хто не втік, і справно орудували довгими батогами. Мамелуків було біля тисячі, а ще — дві тисячі вільнонаємних і приручених рабів — індіян. Почорнілі від сонця й пекучих вітрів, вихудлі, мов тріски, від недоїдання й надмірних зусиль, голі, або напівголі, вкриті ранами й струпами, — всі вони нагадували скоріше мучеників з пекла, ніж грізних завойовників. Поруч з чоловіками йшли жінки, що несли малих дітей, або двигали на головах тяжкі клунки, в яких містилися здобутки й власність бандейри. Старшенькі діти підбігали, напружуючи всі сили, відставали, губилися й плакали. Це — сама бандейра. А посередині того натовпу під наглядом мамелуків і озброєних індіян ішли бранці. Понад дві тисячі свіжо наловлених робочих сил для невільничих ринків! Йшли, пов’язані за руки, один за одним гусаком, сумно поспускавши голови, спотикаючись на кожному кроці й хитаючись від ослаблення, мов п’яні. Крики, лемент, стогін і ляскання батогів супроводжували сумну каравану і висіли над нею, як прокляття. А, зрештою, чи не несли з собою бандейранти справді прокляття? Неодному з них пригадується віщування отця Моли про неминучу загибіль когось з привідців нападу. І хіба ж не збулося віщування? Хіба ж не загинув у страшних муках від затроєної стріли інспіратор нападу на редут — уславлений Маноел Прето? Загинув. І тому, хоч багата здобича походу, хоч бандейра без пригод повертається назад до вихідного пункту своєї виправи, — всіх щось муляє під серцем, а ночами відвідують погані сни...
По довгих місяцях тяжкого маршу невільників пригнали до Сан Павло і розпродали. Для Сабії й Пірауни знову почався тяжкий перехід по незнайомих околицях, поки вони нарешті не опинилися в Кананеї. Тут щойно довідалися, що вони належать білому панові на ім’я Ґабрієль де Лара. Хоч яка страшна річ — неволя, але молоде подружжя, приведене в сензал і нагодоване досита, відчуло себе, ніби в Раю. Ніхто їх не бив, ніхто над ними не знущався, навпаки, новий пан, побачивши, в якому жалюгідному стані привели нових рабів, наказав їх добре годувати й пару тижнів не посилати ні до якої роботи. Їх, правда, замикали й пильнували, але не в’язали їм рук і взагалі всякими способами старалися приручити, як приручується дику звірину. І лишень згодом почали привчати до нової праці й нових обов’язків.
Почалося нове життя — життя в рабстві, але до того звикали всі, то ж звикли й Пірауна з Сабією.
Через два з чимсь роки в молодого подружжя народилася дівчинка без пазурів, без волоссячка, мізерна і квола. У вільних племенах усіх передчасно народжених дітей, близнят і калічок убивають зараз же після народження, і жінки, що були в той момент біля Сабії, за тим звичаєм, хотіли задушити й дівчинку. Але, на щастя, до сензалу прийшла дона Ізабела. Вона скартала рабинь за їхній грішний намір, забрала дитину з собою, а Сабії веліла лежати, поки не одужає. Дона Ізабела взагалі з великою увагою ставилася до кожної рабині, яка ставала матір’ю, опікувалася нею, присилала харчі з панського стола й давала подарунки. І за це рабині дуже любили свою добру господиню. Особливо ж вдячною їй була Сабія, якій страшно було подумати, що без втручання пані і друга б її дитина не жила на світі. Правда, дона Ізабела привласнила собі маленьку Жаїру і лишень приносила її до матері погодувати, але все ж дитина жила, і жила у великому добрі.
Дівчинку охрестили, — сама дона Ізабела стала хресною матір’ю, — назвали Жануарією і лишили в панському домі. А коли її приносили годувати, Сабія з подивом, навіть зі страхом, дивилася на свою донечку, загорнену в білі блискучі плахти й мережива.
Так якось дитина вижила. Її всі кликали Жануарією, або Жарі, а батьки між собою називали її Жаїрою, бачили свою доньку тільки здалека, і вона їм видавалася якимсь божеством, любим, недосяжним і чужим одночасно.
Після Жаїри в Сабії що-три роки народжувалися хлопчики, але мертві. Четверо синів — і всі четверо мертвонароджені! П’ять разів ставати матір’ю і в конечному висліді не мати біля себе ні одної дитини! Сабії й Пірауні було чого плакати й журитися...
Жила одинока Жаїра. Але що вони значили для Жаїри? Для неї вони були такими ж рабами, як і всі інші мешканці сензалу. Рідко коли батько, чи мати важились зачепити її словом і з болем та сумом вислуховували байдужі, згірдливі відповіди. Одного разу Пірауна зробив для доньки прегарну сопілочку з кости. Працював над нею ночами й святами, викарбовував тонкі визерунки, просверлював дірочки, на кінець прикрасив сопілочку найкращими перами і одного дня, зустрівши Жаїру, подав їй свій подарунок. Дівчинка подивилася на сопілку, попробувала навіть засвистати, але потім зневажливо скривилася.
— Навіщо вона мені? — спитала з кислою міною. — Для панночок не підходять такі іграшки. Віддай її ліпше паничеві Антоніо...
Пірауна не послухав її й сопілочки малому Антонієві не дав. Він вкинув її в огонь і цілий вечір плакав, ніби дитина.
***
Сплять у сензалі поморені цілоденною працею раби, вже й в панському будинку полягали спати, вже й домова служба повернулася й пішла на спочинок, а нещасливі батьки все думають і зітхають, зітхають і думають. Пірауна часом застогне, часом шарпне себе за волосся, або почне товкти кулаками власну голову. Тяжко йому.
— Чому не спиш, Пірауно?
Пірауна не може спати, бо його облягають спогади, як і дружину, а до того мучать ще й інші думки, які напевне Сабії не приходять до голови. Сабія вже звикла до рабства і не мріє ні про яке інше життя. Але Пірауні з кожним днем стає все гірше. Щось душить його, щось гнітить, щось манить і тягне геть з цього сензалу.
Спочатку, як тільки попав у сирицю, був таким приголомшеним, що нічого не думав, нічого не відчував, навіть удари безжальних канчуків його не боліли. Був, як дерево. Потім, коли опинився вже в сензалі, його опанував страх, такий страх, якого не відчував навіть перед смертю. Боявся, сам не знав, чого, тремтів і сторожко розглядався по сторонах. Поволі призвичаївся до обставин, і страх минув, але, замість нього, прийшла нудьга від бездіяльности. Тому був радий, коли почав працювати. Брався до роботи запопадливо, а що був сильним, спритним і розторопним, то скоро зискав собі прихильність і наглядачів і пана. Дон Ґабрієль так уподобав собі Пірауну, що ставився до нього з виїмковою ласкавістю, цінив навіть більше від муринів, яких уважав найліпшими рабами з огляду на фізичну силу, покірність і витривалість. Згодом дійшло до того, що господар брав його з собою скрізь і всюди, як свого тілохранителя, ставив на найкращу роботу, вчив різного ремесла, довіряв йому цілковито, посилаючи без охорони з різними орудками, а при тому не жалував подарунків.