Порівняльна свобода рухів з одного боку і ласкавість де Лари — з другого, остаточно примирили Пірауну з неволею. Він навіть відчував гордість з того, що пан вірить йому, що виділяє серед інших рабів. Але це тривало чотири роки, а потім стався ніби незначний випадок, який потягнув за собою зовсім несподівані наслідки.
Одного разу наємний наглядач дона Ґабрієля — мамелук Маврикій сказав Пірауні:
— Учора був купець на тебе, Пірауно.
— І що? — спитав зі страхом Пірауна.
— Давав добрі гроші, — продовжував Маврикій, — але дон Ґабрієль не схотів. Він сказав, що, коли б йому навіть прийшлося продати всіх рабів, то тебе одного залишить. Каже, що ти — найкращий і найвідданіший раб. Дуже тебе наш пан любить! — скінчив наглядач, переконаний, що каже Пірауні дуже приємну річ.
І дійсно, в першому моменті Пірауні дуже підхлібила ця вістка і викликала вдоволену усмішку на його уста. Але щойно через кілька днів він відчув, що його щось болить біля серця. Спочатку не знав — що? І лишень, добре розібравши свої почування, зрозумів причину свого неспокою: прихильність, яку зискав у пана, стала невидимим ланцюгом, що ще більше закріплював його в рабстві, закріплював назавжди!
Усвідомивши собі це, Пірауна заскакав від злости й обурення.
— І це у них називається любов’ю? — питав сам себе. — Любити — значить тримати у досмертній неволі?! Гаразд! Коли так — гаразд...
І Пірауна спочатку постановив збунтуватися й перестали працювати. Але передумав. За кару його могли продати іншому, могли розлучити з Жаїрою, а цього він найбільше боявся.
Вибух минув, і Пірауна не зробив нічого. Залишився далі покірним рабом, працював навіть ще запопадливіше, бо в праці знаходив певну розраду, але закинута в серце іскра тліла й пекла. Пірауна став задуманим, сумним і часто не спав цілими ночами. Коли ж і спав, то йому снилася воля. Бачив себе то на полюванні, то у війні з іншими племенами, п’янів з розкошів і відчував, що груди його тріскають з радости. Від тієї радости Пірауна завжди прокидався, пригадував собі, що він лежить на соломі в сензалі, і є лишень найкращим рабом шляхетного пана — дона Ґабрієля де Лара.
І тоді лютий біль рвав душу Пірауни й не давав заснути до самого ранку. Він кусав собі руки, щоб не кричати вголос, товк головою об долівку й тяжко стогнав. Ах, ті золоті сни! Чому вони такі короткі, чому не тривають вічно? Пірауна тільки в них знаходив втрачену волю і втрачене щастя...
І тепер, сидячи поруч хворої Сабії в темноті, він всоте передумує знайомі думки і врешті тихо каже до дружини:
— Знаєш, Сабіє, це краще, що наші сини приходять на світ мертвими...
— Що кажеш, Пірауно?! — жахається Сабія. — Чому краще?
— Бо не варто жити в неволі...
Але Сабія не годиться з чоловіком. Чи ж їм погано в дона Ґабрієля? Чи ж вони журяться їдою? Чи не мають вони блискучого намиста, бранзолет і навіть одежі? Вони мають тут усього-усього більше, як мали в племени. Хай Пірауна ліпше не нарікає. І те сказати: дон Ґабрієль і дра Ізабела — найкращі з усіх рабовласників. Ніде так добре не ставляться до рабів, як в домі де Лара! І Сабія воліє сто разів жити у безпеці під їхньою опікою, ніж бідувати в пралісі серед диких племен. Вона вже відвикла від нападів і небезпек. Вона боїться диких індіян.
Пірауна кидається, мов ужалений, присувається ближче до дружини і вибухає пристрасним шепотом їй у вухо.
— А я волію найгіршого серед індіян, як найліпшого серед усіх Ґабрієлів, чуєш?! Найбільшого ворога серед своїх можна уласкати, можна зробити своїм приятелем на життя і смерть, коли з ним поступити добре. А з білими — ні! Чим ти ліпший для нього, чим покірніший, чим більше користи він має з тебе, — тим міцніше він триматиме тебе у своїх руках. У них це називається «любити»! Чуєш? «Любити»! Яке ж найгірше індіанське плем’я так розуміє любов? У нас воюють і вбивають. Відбере один другому життя, а решта помириться і живе в згоді. Але волі ніхто нікому не відбирає. У нас роблять кривди одні одним і за кривди мстяться, воюють, але знають, за що. А з білими? Що ми їм зробили? Забрали їм місця полювання? Зайняли їхні рибні річки? Знищили їхні оброблені поля? Чого ж вони нищать нас? За що беруть у рабство?
— Не знаю, Пірауно...
— Не знаєш? А я знаю: вони хотять нашої землі і всього, що на ній і в ній є. Вони хотять усе пожерти! Вони хотять винищити нас, щоб забрати собі все-все, а, кого не винищать, — змусять працювати на себе. Вони роблять так, як не зробить ні одне плем’я! Вони не шанують ніяких законів і не знають миру. З ними не можна жити в згоді!
— Чому, Пірауно? А племена ж каріжо примирилися і живуть у згоді...
— Племена каріжо — найдурніші племена у світі! Вони думають, що білі з ними в мирі через приязнь? Через страх! Каріжо є багато, і, коли б тільки їхній головний вождь схотів проголосити війну, — тут не залишилось би ні одного, білого! Дурні, дурні! Згодилися на мир, з якого не мають ніякої користи! Пасуть ворогам худобу, носять дерево і камінь на будови, шукають для білих золота й срібла, працюють тяжче, як невільники, а за те їм дають намисто, чи інші дрібнички, які варті у білих стільки, скільки в лісі варте листя з дерева!
— Гарне намисто! — мрійно зітхнула Сабія і тим зітханням відразу охолодила чоловіка. Пірауна побачив, що жінка його не розуміє зовсім, і йому стало соромно, що так розговорився.
Замовк знову і тяжко задумався.
— Так, це неволя вбиває наших дітей! — обізвався по хвилині тоном найглибшого переконання.
— А Жаїри ж не вбила, — відповіла Сабія.
Жаїра!
Це був пункт, якого Пірауна ніколи не міг собі вияснити. Але, чи думав він про мертвих синів, чи про живу доньку — відчував той самий біль. Бо сини не живуть — їх нема. А от Жаїра жива, росте гарна і здорова — але її також нема! Кожного разу, коли раніше бачив доньку з панськими хлопчиками, або тепер — у товаристві дони Ізабели, відчував заздрість, що дитина тулиться не до Сабії, а до чужої їй жінки. В сензалі діти рабів живуть разом з батьками, сплять поруч них, їдять разом з однієї миски, а старші — то й працюють разом. Правда, вони ходять голі, нераз бувають биті й кривджені наглядачами, в той час, коли Жаїра сліпить усім очі своїми одягами й прикрасами, а оточена такими почестями, ніби була рідною донькою панів.
Добре це, чи ні?
Сабія завжди каже, що так, але Пірауна не може собі відповісти на це питання. Інколи навіть ловив себе на думці, що було б краще, коли б і Жаїра не жила. Тоді він давно покинув би остогидлий, зненавиджений сензал, зрікся б ласки і подарунків дона Ґабрієля і втік би до лісу. Але Жаїра...
Жаїра!
— Пірауно, лягай уже! — просить Сабія. — Скоро сонце зійде, а ти мусиш рано вставати до роботи...
І Пірауна лягає поруч жінки на землі, щоб тільки не слухати цих пригадок. По віддиху пізнає, що Сабія скоро заснула, але сам він не заплющив очей до ранку...
Рабиня
Минуло майже вісім років...
Багато більших і менших подій наступило в світі, зазнала різних змін і Бразилія. Португалія в кінці 1640-го року таки відділилася від Еспанії й стала знову незалежним королівством з Жвоном Четвертим на чолі. У Пернамбуко далі йшла запекла боротьба проти голляндців, і в цій боротьбі об’єдналися в одному спільному фронті місцеві уродженій португальського походження, метиси, індіяни, а навіть привезені з далекої Африки невільники-мурини, і всі вони разом, як твердять історики та соціологи, у цій боротьбі виробили початки для зовсім нової бразилійської нації. Проти неї голляндці не могли втриматися й поволі здавали одну місцевість за другою.