На півдні ж Бразилії без офіційного проголошення війни між обома розділеними державами йшли безперервні криваві сутички за межі колоніальних володінь. Спустошивши єзуїтські редути, бандейранти робили дальші спроби до опановання ще й Параґваю, і лишень після того, як еспанці, одержавши дозвіл на озброєння індіян вогнепальною зброєю, завдали інтрузам* кілька дошкульних поразок, — провізоричний кордон було так-сяк забезпечено.
Паранаґва тим часом розрослася і розбудувалася до невпізнання. На лівому боці ріки Ітібере стояло вже справжнє місто. В центрі його височіла та сама, невідомо коли й ким збудована, церква Матері Божої з Вервичкою. Одна з її стін, завгрубшки півтора метра, збереглася й досі, й до неї приставлено в 1936-му році зовсім новий корпус церковної будови. Зараз, навпроти цієї церкви, вже в 1646 році був піднятий і пропам’ятний стовп на признання за Паранаґвою прав віли, хоч офіційний акт — «Карта Режія» наспіла двома роками пізніше.
Біля церкви тісно один попри одному стояли будинки значніших обивателів Паранаґви, творячи тісні вулички, в яких лишень з великою бідою могли розминутися два вантажених вози. Будинки мали такі ж грубі, як і церква, мури, зложені з сирого каміння, тяжкі ковані двері й вікна лишень на поверсі, а тому скоріше подобали на фортеці, ніж на людські житла. Перепровадившись з тростяних і глиняних халуп на острові Котінґа, жителі забрали з собою і страх та недовір’я до оточення, і це виразно задокументувалося на їхніх нових господах: вони були похмурі, замкнені й недоступні.
Зрештою, зовсім не дбаючи про красу своїх домів ззовні, багатші люди надавали великого значення внутрішній стороні, й обставляли свої житла з усіми можливими розкошами. Граніт і мармур з близьких гірських кряжів, найцінніші породи дерева з довколишніх лісів, дармова рабська сила й добрі прибутки — все це забезпечувало задоволення найпривередніших смаків і забаганок. З Европи прибували все нові майстри різних національностей і різних фахів: будівничі, теслі, столяри, ковалі, маляри, а то й прості заробітчани без певного фаху — і всі вони мали повні руки роботи. Кораблі доставляли різні заморські товари, в крамницях ішла жвава торгівля й обмін на місцеві сирівці, життя кипіло.
За грубими мурами кожного дому також ішло своєю колією недоступне для стороннього ока родинне життя паранаґванянців: народини й смерти, радощі й смутки, прибутки й страти, згода й роздори чергувалися між собою, змінялися одне з одним і трималися в позірній таємниці, хоч раби й слуги вмудрялися завжди знайти хвилину, щоб роздзвонити найбільш дискретні речі по всіх сусідах. Так вістки про найінтимніші випадки кожної родини просочувалися з-поза кованих дверей, глухих стін і закритих внутрішніх дворів і розходилися з швидкістю, пропорційною до сили, з якою їх намагалося зберегти в таємниці.
За цією центральною частиною міста, що йшла вздовж берега широкої, як затока, Ітібере, тулилися бідніші, а то зовсім жалюгідні подоби будинків: глиняні, або бамбукові, а ще далі виднілися палаючі під голим небом вогнища чи згаслі купи попелу й головень, біля яких знаходили тимчасове пристановище різного роду невдахи й шукачі щастя. І вже зовсім далеко за містом ширилися управні поля, курилися ганчарні, або черепичні печі, й тягнулися обгороджені пасовиська рогатої худоби й коней.
А на самому лівому крилі міста, близько гирла Ітібере, стояла господа Ґабрієля де Лара — оувідора[7] Паранаґви. Діяльний фідальґо таки дотримав даного Елеодорові слова і в 1646-му році зголосив у Сан-Павло відкриття золотих покладів біля Перуни, як рівно ж повідомив про наявність золота в інших місцевостях. Вскорі після цього проект Елеодора Ебано Перейри про заснований Копальняного Дистрикту на Південну Бразилію був прийнятий, а де Лара увійшов до його адміністрації. Рівночасно він вніс до уряду прохання про признання за Паранаґвою прав віли і, не чекаючи навіть відповіди, підняв вілійний стовп.
Відповідно до становища й заможностй цього пана, відрізнялася від інших і його родинна резиденція. Правда, на початках різниця була лишень хіба в розмірах, але пізніше, окрім розміру, зайшли ще й інші зміни.
Отже, по первісній своїй формі, дім Ґабрієля де Лара скидався на всі інші будови того часу: мав грубі стіни, що продовжувалися від фронту у високу камінну загороду двору, мав два входи, захищених дебелими кованими дверима, і вузькі вікна у поверховій частині. Нижня частина фронтової стіни становила собою глухий мур, за виїмком, як було згадано, тих двох дверей. На правому крилі дому від середини фронту аж до рогу тягнувся вздовж поверху балькон, на який виходили вікна і скляні двері з їдальні.
Дім був дуже просторий, мав багато кімнат, домашню капличку мізерикордії, коридори, сходи й переходи, а внизу — муровані міцні комори, де зберігалася живність, вина, тканини й шкіри, знаходилася скарбниця родини, приміщення для домашніх рабів і велика пекарня. В долішній частині вікна були лишень маленькі й заґратовані й виходили вони на внутрішнє подвір’я. З цієї ж внутрішньої сторони був ще один невеличкий балькончик, з якого можна було мати в полі зору все те, що робилося в «чорній» частині господи: сензал, конюшні, комори з господарським реманентом і дерев’яна «буциґарня» для караних рабів — усе було, мов на долоні. Фронтовий же балькон давав можливість бачити широке плесо Ітібере, куди нераз запливали з затоки кораблі, і частину самої затоки.
З лівого боку дому за камінною огорожею зеленів садок. На піщаному ґрунті годі було виплекати щось добірне, і Ґабрієль де Лара, стративши немало зусиль на різні спроби, врешті обмежився до пальм, кількох дерев камелій, корчів сапатейри, що дає чудові червоні квіти різних відтінків, кремезних іньяме, які родять солодкі їстивні стрючки, та декоративних корчиків. Була тут і гарненька альтанка, з якої, до речі, ніхто не користувався, були доріжки вистелені у взірці чорним і білим мармуром, і водограй, з якого дуже неохочо била вода.
Перед тим, як мав повернутися по скінченні науки додому старший син де Лара — Антоніо, батько постановив оздобити будинок. Найняті майстри наново обтинкували всю господу, додавши багатих прикрас у бароковому стилі довкола вікон і дверей. А ще пізніше, себто, незадовго перед моментом, коли продовжується наше оповідання, вдруге зароїлося біля дому де Лара від майстрів і робітників, а в брами безперервно в’їжджали вантажені будівельними матеріалами вози. По кількох місяцях гуку, стукоту, криків і метушні при лівій стороні дому виросла дивна й невидана в Паранаґві будова — щось ніби мініатюрна подоба палацу в мавританському стилі. Вигладала так, ніби її хтось посунув з фронту вглиб двору і так лишив. Поміж фронтовою стіною палацика, а бічною стіною великого дому, в кутку, зроблено гарний ґанок зі сходами і дашком, а всередині пробито двері, так що прибудівка сполучалася з рештою господи. Вільне місце, що лишалося між палациком і входовою брамою, перетворено у квітник, а доріжку від ґанку до брами вистелено мозаїковими взірцями з мармуру.
Сама добудівка стояла, ніби на постументі, — на підмурівці висоти партеру з глухих стін, а її горішня частина скидалася на цяцьку: вітражні віконця, тонкі орнаменти, ніжна, як мереживо, різьба і на вивершення — круглий копулуватий дах. Щоб закрити прості й занадто контрастуючі до решти палацику лінії підмурівку, довкола нього пересаджено відразу цілі кущі повзучих рож, і добудівка виглядала веселим кубелечком, вирослим на гнучких гілляках зелені й рожевого квіту. Дон Ґабріель не жалував грошей на свій задум і наперед втішався враженням, яке зробить на свою похресницю, що мала повернутися з Европи і назавжди поселитися у своїх кревних.
Доля цієї молодої дівчини була занадто трагічна, щоб її можна було розказати в кількох словах. Вона народилася від другого шлюбу своєї матері з німецьким бароном фон Бартом, і по кількох днях стала сиротою. Спочатку нею опікувалася сестра по матері — дона Ізабела, яка тоді вже була замужем і мала свого власного сина. Дон Ґабріель, ставши хресним батьком сестри своєї молоденької дружини, урочисто приобіцяв дбати завжди про долю маленької Анни-Марії, і цієї обіцянки справді чесно дотримував. Коли фон Варт оженився вдруге з донькою власника великої цукрової плянтації (також німкою) і, придбавши з нею сина, вирішив виїхати з родиною назад на батьківщину, дон Ґабрієль робив усе можливе, щоб затримати в Бразилії бодай частину маєтку, який належав покійній тещі. З великими труднощами йому вдалося відвоювати трохи землі, що стояла пусткою і не представляла великої вартости. Згодом однак, коли фон Варт був уже в Европі, показалося, що на тій землі виявлено великі поклади срібла, і таким чином Анна-Марія стала багатою дівчиною.
7
Оувідор — дослівно «той, хто слухає». Переносно — посередник між урядом і населенням в старі часи.