Але й фон Вартові не судилося довго жити. Він скоро помер, а його дружина також вийшла заміж вдруге. Доля ніби кпила собі з фон Бартів і з тих родин, що вступали з ними в подружні зв’язки, і незабаром прибрала з цього світу й колишню фон Бартову. Двоє дітей — Анна-Марія і її молодший брат — лишилися круглими сиротами без ніякої опіки.
Довідавшись про сумну долю похресниці, де Лара вжив усіх своїх зв’язків, щоб Анну-Марію забрала до себе на тимчасове виховання його далека родина в Еспанії, приобіцявши оплатити всі зв’язані з тим видатки. Родина погодилася, але разом з тим, невідомо яким способом, з Анною-Марією потрапив і її брат, про якого дон Ґабрієль навіть слухати не хотів. Однак, сталося. Родина повідомляла, що діти дуже прив’язані одне до одного і не хотять розлучатися нізащо в світі. На щастя, дід малого фон Варта ще жив, а його плянтації давали добрі прибутки, і він охоче погодився поділити видатки, потрібні для виховання обидвох дітей.
Від родини надходили вісти досить рідко, а коли і надходили, — змушували дона Ґабрієля хмурити брови. Родина скаржилася на дорожнечу, натякала на те, що діти були зіпсовані попереднім життям і тепер вимагають цілого штату учителів та виховників, і що остаточно та сама родина не нарікає, знаючи про свої обов’язки супроти так далекого і незнайомого особисто, але тим не менше дорогого і шанованого кузина — дона Ґабрієля де Лара...
Де Лара сердився, гримав кулаком об стіл, але, щоб дітям не було кривди, з кожним роком збільшував свої посилки до Европи.
І от якось це все несподівано скінчилося. Капітан одного корабля, великий приятель дона Ґабрієля, передав йому листа від Анни-Марії. Першого листа за всі роки! Лист, одначе, був дуже сумний. З нього де Лара довідався, що похресниця зовсім не хоче жити далі в Еспанії, як постійно запевняли її родичі, а, навпаки, хоче вернутися назад до Бразилії. Далі дівчина писала, що і її, і її брата родичі тримають в чорному тілі, вбирають лишень у недоноски по кузинках і кузинах, не випускають між люди, дорікають кожним шматком хліба, усім скаржаться, що тримають дітей виключно з милосердя, а на кінець забороняють їм знестися зі своїми родинами в Бразилії. Тому Анна-Марія просила дуже, щоб її якось забрати з Еспанії, а одночасно повідомити й діда свого брата про те саме. Отже виявилося, що одиноке, в чому родичі не брехали, була приязнь між братом і сестрою.
Дон Ґабрієль зареаґував негайно: послав реляцію власникові цукрових плянтацій, а родичам загрозив великим скандалом, якщо вони відразу ж по одержанні листа не вишлють Анни-Марії під опікою згаданого вже капітана до Бразилії. Повідомляв також, що більше не пошле ні одного гроша і що взагалі більше про родину чути не хоче. Але, помимо того, все ж дав капітанові величенький мішечок золота на випадок, коли б «ніжні опікуни» задумали робити якісь труднощі, ну, і на видатки, необхідні для придбання сеньоріті належного вигляду й гардероби. На кінець ще сказав капітанові:
— Того молодого німчика, капітане, не привозьте мені на очі! Скиньте його в Сантосі — нехай манджає* до діда!
Вирішивши так справу, дон Ґабрієль поспішно взявся за приготування до прийняття похресниці. У скарбниці на її рахунок лежало вже чимало міцних бочівочок з сріблом і золотом, то ж де Лара міг собі дозволити на те, щоб збудувати для неї і відповідне кубелечко. Воно не було велике — дві кімнатки для господині і одна для покоївки, — але за те розкішшю дорівнювалося найбагатшим домам Европи. Для нього закуплено тяжкі сувої різних матерій і килимів, дорогих свічників, кришталів, люстр, а мистці-майстри по дереву вирізьбили дивовижні меблі з найдорожчих ґатунків дерева, що ним так багата Бразилія. Все устаткування спальні вирізьблене було з ніжно-червоної канжарани, а сальончика — з оливково-золотистого іпе. На мозаїку підлог пішли також найцінніші породи дерев, що експортувалися до Европи хіба на прецизні вироби. Але тут вони встилали долівку: пахуча кабріува, що її прийнято називати «бальзамовим деревом», наповняючи тонким ароматом приміщення, темніла майже чорними ромбами і квадратами поміж складними взірцями з червоно-помаранчевого бразилійського дуба, темно-жовті з чорними прожилками дощинки ґважувіри відтіняли ще більше білість седра, а все разом творило примхливі мистецькі комбінації й орнаменти, в яких майстри не стримували свободи мистецької уяви.
Драпування стін ніжно-взірчастими матеріалами, добір килимів, фіранок і котар йшли під особистим доглядом дони Ізабели і були чи не найскладнішою проблемою. Але остаточно все було скінчене, і кімнатки очікуваної гості перетворилися в уламок арабської казки.
Третя кімнатка, призначена для Жарі, виглядала трохи простіше, але знову не на стільки, щоб різниця занадто кидалася в очі. Зробили й для Жарі нові мебельки, послали дешевший килим, повісили фіранки й котари, обтягнули стіни матеріями — і дівчина була вдоволеною, хоч і здавлювала в собі мимовільне зітхання, коли заглядала до кімнат Анни-Марії.
Отже, все було готове для прийняття молодої родички.
Дона Ізабела за останніх вісім років, у протилежність до свого чоловіка, який ніби засох і стверд під гарячим промінням сонця, залишившись майже незмінним, — сильно постаріла, підупала духом і часто скаржилася на різні недомагання. Замість неї, обов’язки ведення дому перейняла на себе Жануарія. З дитини вона виросла в дорослу чарівну дівчину, енерґічну, второпну і владну. Вона носила при собі всі ключі, за виїмком ключа від скарбниці, приймала й видавала запаси комор, пильнувала кухні й часто вирішувала справи не лишень за господиню дому, але й за господаря. Раби й наємні слуги зверталися з кожним питанням лишень до Жануарії, покірно гнули перед нею голови й беззастережно виконували всі її накази, хоч поголовно всі її ненавиділи. Сильна й гнучка, мов пантера, чорноока й чорноволоса, з напрочуд білими й рівними зубами та примхуватим рисунком надломлених посередині брів, Жарі з першого погляду кожного вражала своєю надзвичайною красою. Було в ній щось безконечно привабливе й солодке у хвилинах, коли усмішка розкривала гарно викроєні, ледь-ледь припухлі уста, приплескувала милий тупенький носик і застрягала іскорками у крайніх, помітно піднятих догори, куточках очей. Не менш чарівною була Жарі у хвилинах жалю, коли тремтіло її кругленьке підборіддя, коли очі ставали вогкими і глибокими, а зрошені сльозою рісниці діставали блиску свіжо наведеного ляку.
Проте, рідко коли хто бачив Жануарію розчуленою, натомість частіше бачено її в приступах гніву, й тоді краса дівчини набувала зовсім іншого характеру. Скісні очі дівчини звужувались зовсім, уста попеліли, все обличчя ставало пласким, ніби мертвим, і лишень тонкі ніздрі нервово тріпотали, зраджуючи вогонь дикої крови, занузданої добрим вихованням, але готової вибухнути кожної хвилини. І в такі моменти гнулися перед Жануарією раби, уникаючи зустрічатися з її поглядом.
Спадковість з одного боку і виховання під наглядом дони Ізабели — з другого зробили з дівчини типову половинчасту натуру. Як на ті часи, Жарі була дуже освіченою: уміла читати й писати, уміла гарно висловлюватися, знала життя багатьох святих, розумілася на найголовніших законах і навіть цікавилася подіями в світі. Кожного разу, коли до дона Ґабрієля приходили сусіди на обговорення тих, чи інших справ, Жарі неодмінно ховалася в сусідній кімнаті і з цікавістю вислуховувала їхні розмови і суперечки. Крім того, вона вишивала, робила мережива, навіть трохи бренькала на клявесінах, — словом, уміла все те, що належалося вміти кожній панні з доброго дому, і знала багато більше від того, про що знали всі разом узяті представниці прекрасного полу з цілої Паранаґви. Жарі уміла поводитися, була гордою і зарозумілою, і в душі постійно плекала надію — вийти заміж за багатого і родовитого шляхтича, не підозріваючи зовсім, що вона є власністю справжньої аристократки, себто, — тільки добре вихованою рабинею.