Бандейранти відіграли величезну ролю в історії Бразилії: вони торували нові шляхи, закладали нові оселі в глибинах пралісу, очищали простори від диких племен, а головно, нищили всі еспанські осідки. Ігноруючи всякі кордони й договори, бандейранти вдиралися в еспанські володіння, плюндрували єзуїтські редути, виловлювали для невільничих ринків їхніх обивателів і взагалі робили все можливе, щоб перетворити Тордезільський Трактат у клапоть безвартісного паперу.
В наслідок їхніх походів протягом 16-го, 17-го і першої половини 18-го століття території португальських володінь далеко попереходили межі Тордезільського трактату, і Еспанія при укладанні нового договору в 1750 році — т. зв. Мадрідського Трактату — була поставлена перед доконаним фактом, хоч суперечки, тяжкі й криваві, йшли ще довго.
Взагалі боротьба за кордони на території Бразилії складає окрему історію, що про неї можна було б написати багато книжок. А особливої гостроти вона набрала саме на півдні. Еспанці твердили, що межа Тордезільського трактату мала б кінчатися десь вище Паранаґви, біля півострова Кананея. Португальці ж уважали, що вона тягнеться ще далі на південь і кінчається біля затоки Лагуна, а тому дуже обурювалися фактом, коли еспанці на своїх картах називали Паранаґву «Затокою Кастильської Корони».
Відносний спокій наступив лишень між 1580-1640 роками, коли по вимерті власної королівської династії Португалія була прилучена до Еспанії, а в наслідок того боротьба за кордони втратила до певної міри сенс. Але саме тоді наступила епоха найчисленніших і найактивніших походів бандейрачтів. Користаючи з офіційного акту об’єднання обидвох держав, бандейранти зовсім перестали числитися з кордонами й бушували по еспанських територіях, як по своїх власних.
Найбільшу спокусу становили собою для бандейрантів єзуїтські редути. Там можна було набрати золота і присвоєних та привчених до роботи рабів-індіян, що мали далеко більшу вартість і більший попит на невільничих ринках, ніж дикуни з вільних племен. І тому всю свою увагу бандейранти скерували на місійні оселі. Щоб мати уявлення про спустошення, які вони чинили, досить лишень згадати, що за три роки — 1628-1631 — на невільничих ринках для Ріо-де-Жанейро і півночі Бразилії було продано понад 60,000 рабів, виловлених саме в Індіянсько-Християнській Провінції Гваїра, а 15,000 її обивателів полягло на полі бою в обороні своєї свободи. Ще в 1620-му році були знищені міста Сіюдад Реал де Ґваїра, Віла Ріка, Шерес і Асунсіон, а на початку 1629-го року об’єднана бандейра Рапоза Тавареса і Маноела Прето погромила і знищила редути св. Антонія, Сан Міґел і Жезус Марія, взявши за одним заходом понад дві тисячі індіян. Мешканці ж поблизу розташованих місійних осель, зачувши про бандейрантів і про долю сусідніх редутів, почали підозрівати отців єзуїтів у зраді й розбіглися по пралісах. Опірні пункти християнства й цивілізації знищено, але разом з тим знівечено й еспанські претенсії до великих обширів землі.
Еспанці помимо того, що Португалія якийсь час була приєднана до них, боронили своїх прав і своїх інтересів, не раз билися з бандейрантами, не раз громили їх і відбирали бранців та пограбоване добро, а при тому постійно вносили скарги до королівського уряду та Апостольської Столиці. Але це мало помагало, бо бандейранти були невловимими, або видумували собі різні претексти для нападів. Так, наприклад, Рапозо Таварес і Маноел Прето напали на редут св. Антонія під тим претекстом, що настоятель редуту о. Мола відмовився видати бандейрі раба одного з бандейрантів — Татаурану. В минулому Татаурану був вождем великого і сильного племени та належав до редуту. Пізніше він попав у рабство до Сімона Алвареса. Доля хотіла привести його разом з бандейрою в рідні околиці, з чого скористав Татаурана, втікши і сховавшись у редуті. Це ніби послужило причиною, що бандейра, в обороні інтересів свого товариша, зруйнувала редут і забрала в ньому понад 800 бранців.
Похід об’єднаної бандейри Рапоза Тавареса і Маноела Прето зачисляється до найвидатніших в історії, а бразилійський історик Таунай пише про нього таке: «Це була виправа жорстока, дійсно найжорстокіша, ніхто не може цього заперечити. Але рівночасно мала вона значні наслідки для майбутнього Бразилії. Коли б не заходи Антонія Рапозо Тавареса, кордони сьогоднішньої Бразилії були б на ріці Паранапанема, і Мато Ґроссо також не належало б нам, опановане еспанськими редутами».
І тому імена таких бандейрантів, як Таварес, Прето, Фернон Діяз Пайз Леме, Маноел Борба Ґато, Бартоломеу Буеноє, Паскоал Морейра, Франсіско Буенос, Матеус Луїз Ґроу та десятки інших сьогодні зачисляються бразилійською історією до найвидатніших постатей минулого. Але в ті часи, на які припадали життя й діяльність згаданих людей, їхні імена викликали жах, а сліди їхніх походів значили крові пожежі.
Треба зазначити, що і королівські уряди і Апостольська Столиця забороняли полювання за індіянами, особливо тими, що знаходилися в місійних оселях. Португальський король Себастьян ще в 1570-му році, а спільний для обидвох держав еспанський король Філіппе Другий у 1605-му році видали декрети, згідно з якими в рабство можна було брати лишень канібалів, або ворожо наставлених до колонізаторів індіян. Решта ж смирних племен не сміла підлягати ніяким утискам, переслідуванням, чи примусам до будь-якої праці. А король Феліппе Третій у 1611-му році проголосив був скасування всякого рабства для індіян, і лише під натиском рабовласників змінив цей декрет, давши право тримати далі в рабстві тих, які в ньому перебували, а також дозволяв полювати за всіми воюючими, чи то між собою, чи то проти білих, племенами. Остання редакція цього декрету дозволяла колонізаторам і бандейрантам вимінювати також бранців, що в міжусобній війні попали з одного племени до другого і, згідно з індійськими законами, мали бути вбитими. Індіяни мали звичку полонених прив’язувати на шнурок і так убивати. Тому полонені називалися «в’язнями шнурка» — «муссурани» — по-індіянському, або «корди» по-еспанському.
Однак, всі ці декрети й бу̀ли не мали великого значення за океаном. Їх обходилося різними дорогами, або просто не приймалося до уваги, і сила закону була безсильною проти закону сили.
По якомусь часі це привело до того, що індіяни, як вогню, боялись місійних осель, не вірили священикам-місіонерам і не давали себе намовити перейти жити до редутів. Вони або тікали в глибину пралісів, або ставали на стопу смертельної ворожнечі супроти кожного білого, або впадали в другу скрайність і, ставши по боці наїзників, добровільно помагали їм колонізувати землі й полювати на інші племена.
Взагалі, невідомо, якими б шляхами пішла історія Бразілії, коли б у португальських колонізаційних заходах не приймали найактивнішої участи мішанці, що походили від наїзників-батьків та індіянок-матерів, і самі індіяни. Фактом є, що французьку інвазію біля теперішньої столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро в затоці Ґванабара між 1555-1567 роками португальці відбили при допомозі мамелуків (мішанців) та індіян. Другим фактом є, що величезне індіянське повстання племен тамойос проти португальців у тих самих роках розбито об’єднанням племен ґваяназців. І нарешті в половині 17-го століття інвазію голландців, що окупували Пернамбуко, португальці також відбили при допомозі індіян та мамелуків. В одному з підручників історії знаходимо таке твердження автора про цей останній факт: «Спільна небезпека наблизила пана до раба, європейського вояка до бразілійського, білого до чорного і до індіянина-приятеля; з’єднала всі серця в одну національну родину і одну релігію». Автор говорить, як бразилієць, забуваючи, що в ті часи, як португальці, так французи, чи голландці, були однаковісенькими наїзниками й однаковісенькими ворогами індіян. А індіяни, стаючи то по боці португальців, то по боці французів, то по болі голляндців, помагали лишень одному наїзникові проти другого й для закріплення ворожої влади над собою клали голови у взаємовинищуванні на користь поневолювачів. Навіть мурини, відірвані від рідної землі й запроторені в рабство у цей далекий край, втягнені були у вир розигри ворожих їм сил і гинули за інтереси своїх ворогів.