— Попереднього разу не я смажив! — огризнувся Маврикій і навіть не глянув на Жануарію. Він одинокий не боявся Жануарії, заздрив її становищу в домі і ніколи не завдавав собі труду скривати свою антипатію до неї.
— Смажив, чи ні, а печеня була суха, як дерево! — продовжувала Жарі. — О, дивися, дивися, як твоя робота виглядає! Скроплюй, кажу тобі!
— Відчепися ти від мене! — визвірився Маврикій. — Іди краще пильнуй своєї справи! Всім наказали убратися по святочному, а ти ніби горшки на кухні мити збираєшся. Іди вже вдягнися!
Маврикій сказав це виключно для того, щоб підкреслити, що і він — найстарший наглядач над рабами — уміє наказувати, але Жануарію вразила в тому наказі зовсім інша сторона, про яку Маврикій напевне й не догадувався. Стиснувши зуби, вона помчала в дім з наміром поважно поговорити з доною Ізабелою. Але на середині двору її перепинила Сабія:
— Жаїро...
Жарі стала, невдоволено нахмурившись:
— Чого тобі?
— Яка гарна твоя спідниця, Жаїро! — захоплено заговорила Сабія, обережно проводячи рукою по червоному шовку від стану вниз. — Я б також хотіла мати таку саму...
— Геть! — злісно відкинула руку матері дівчина й побігла назад.
Дорога до кімнат дони Ізабели йшла через їдальню, і, коли лишень Жаїра переступила її поріг, піймала на собі погляди обидвох муринок, що накривали стіл. Побачивши Жануарію, якось хитро переглянулися між собою і, стараючись укрити злорадні усмішки, поспускали очі вниз. Зауважили, що в дівчини були попелясто-сірі уста, звужені очі і спласле, подібне до маски, лице. А це не віщувало нічого доброго.
Але вже від одних їхніх поглядів дівчина вибухнула:
— Ви! По якому це у вас стіл накритий?! Цей полумисок для чого тут стоїть? А ця ваза має тут бути? А кубки як ви розставили?!
Муринки змішалися й розгубилися. Чого вона хоче? Здавалося ж, усе було в порядку, так, як подавалося завжди і як їх вчилося здавна робити. Що ж тепер знову за новина?
— Все познімати! Все попереставляти! — бушувала Жануарія, згортаючи в купу накриття. — Нічого не тямите робити, дармоїди прокляті!
Саломея не стерпіла.
— Коли ми прокляті дармоїди і нічого не тямимо, — сказала ображено, — то роби сама, а ми подивимося...
Жануарія вмить опинилася біля муринки і почала її бити, куди попало.
— Маєш, потворо, маєш, маєш! — приговорювала за кожним ударом, задихаючись від злости. — Маєш іще раз, щоб не важилася пащекувати! Робити так, як я кажу! Ясно?
Саломея відвела руки, якими захищала обличчя, і сказала тихо й сумно:
— Бог тобі заплатить за це... Навіть сама дона Ізабела ніколи не б’є рабів, а ти...
— Пани бридяться брудити руки бійкою, — докинула ущіпливо Барбара, — на те вони мають наймитів, або інших рабів...
Жануарія вже зробила рух, щоб провчити і другу муринку, але в тому моменті в кімнаті дони Ізабели щось гримнуло і розсипалось, а вслід за тим почувся крик:
— Жарі, Жарі! Ходи сюди зараз же! От іще тільки цього бракувало!
— Щоб у цю ж хвилину було все готове! — рубнула Жануарія і, кинувши на прощання проречистий погляд, від якого у бідних рабинь мурашки побігли за шкірою, побігла на заклик.
Дона Ізабела, розгублена і роздосадувана, стояла посередині кімнати, а біля її ніг лежала касетка і валялася розсипана біжутерія.
— Дивись, Жарі, — скаржилася вона, — випала мені з рук касетка і розірвався шнурок з перлами. Збирай це скоренько, дитино моя... Перел мусить бути тридцять шість... Ах, яка досада! Вона зараз приїде, а я їй хотіла на привітання подарувати перлове намисто... Збирай, Жарі, збирай, її щойно не видно...
Жарі впала навколюшки і почала визбирувати перстені, сережки, брошки й розсипані перли, а дона Ізабела стояла над головою і наглила:
— Скоріше, Жарі, скоріше! Подавай сюди, а я нанизуватиму...
Та це було лекше сказати, ніж зробити. Коштовні дріб’язки порозкочувалися по всій кімнаті, поховалися під меблями й килимами, і, щоб їх визбирати, треба було було добре налазитися.
— Двадцять сім... Двадцять вісім... — рахувала дона Ізабела, нанизуючи перли на голку. — Двадцять дев’ять... Тридцять... Ще шість...
— Йдуть! Йдуть! — закричали у дворі.
Дона Ізабела покинула роботу:
— Жарі, ти скінчиш, як позбираєш... Тут футляр. Покладеш сюди перли і винесеш мені... Касетку замкнеш у скрині... Господи, як я хвилююся! Де моя сіль? Серце мало не вискочить...
І, ледве перебираючи тремтячими, непевними ногами, що підломлювалися на кожному кроці, дона Ізабела подріботіла на зустріч сестрі. Про якесь переодягання не могло бути, звичайно, й мови і, зрештою, сама Жануарія про нього забула, зайнята перлами.
Врешті, донизала шнурок, закріпила замочок і поклала намисто до футляру. Цю роботу знала, бо робила її не вперше. Потім замкнула касетку, поклала в скриню, замкнула й скриню, глянула довкола господарським оком, чи чого не забула, і собі пішла на ґанок.
У дворі було гамірно й людно. На привітання Анни-Марії зібралася вся місцева еліта з родинами. Блищали в сонці різнокольорові шовки, оксамити й золоті гафти, сліпили очі дорогоцінні запинки, намиста, сережки — немов зграя барвистих папуг спустилася на подвір’я й стрекотіла на всі лади.
Дві старших пані підтримували під руки дону Ізабелу, готову от-от зімліти від зворушення, і приговорювали:
— Так не можна, доно Ізабело, заспокойтеся, побережіть своє дорогоцінне здоров’я!
На поштивій віддалі за спинами панів тулилася цікава чернь — раби і слуги — що також подекуди виблискувала, але не дорогими матеріями й цінними каміннями, а спітнілою від горячі, обсмаленою на сонці шкірою голих рук і ніг, чорними очима і білими зубами. Дітвора повилазила на мури й дерева, щоб звідтам краще придивитися зустрічі.
Від моря в супроводі густого натовпу зближалася під руку з доном Ґабрієлем Анна-Марія. Вітер жартівливо підвівав поли її дорожного сірого плаща, з-під широких крисів сірого капелюха визирало молоденьке, тонке личко. Дон Антоніо байдужо ступав поруч і все робив рукою такі жести, ніби промітав під ногами гості дорогу.
Коли всі вступили за браму, дона Ізабела простягнула руки назустріч сестрі й розхлипалася на повний голос:
— Анно-Маріє, Анно-Маріє, моя дорога сестричко!
Панночка покинула руку дона Ґабрієля і метеликом підпурхнула до сестри, відразу впавши в її обійми. В тих обіймах капелюх злетів назад, повиснувши на зав’язаних під бородою стяжках, а з-під нього розсипалися буйні кучері ясно-золотого волосся.
Жануарія заціпеніла з дива. За все своє життя ніколи не бачила бльондинок, хоч і знала, що такі існують, і тепер їй видалося, що бачить перед собою якесь диво, якусь святу в авреолі золотого сяєва.
Анна-Марія була справді гарною. По батькові — німцеві одідичила ясне волосся і ясну церу*, з-під якої на скронях виразно виступали ніжні блакитні жилки; по матері — португальці — чорні очі, чорні брови й рісниці, а ще невідомо, по кому, — тоненьку, зграбну постать і малесенькі, мов точені, руки. Правда, хтось об’єктивний міг би сказати, що молода сеньоріта непотрібно вживає рум’ян і білил, які зовсім не надаються для гарячого клімату Бразилії й можуть викликати згіршення серед суворо вихованого жіноцтва, але все ж не одно чоловіче серце, особливо молоде, забилося сильніше на вид новоприбулої панни і не одна паранаґванянка прикусила зі заздрости губку.
Здавалося, що поцілункам, вигукам і словам не буде кінця. Дона Ізабела обціловувала лице й голову Анни-Марії, Анна-Марія старалася цілувати руки дони Ізабели, але та ховала їх і казала:
— Не треба, не треба — ми ж сестри!
— О, доно Ізабело! — протестувала Анна-Марія. — Шляхетна сеньора не лишень моя сестра, а й моя мати, моя спасителька, моя добродійка — мій цілий світ. Не руки, а ноги ваші цілуватиму з побожністю! О, доно Ізабело, пані моя найдорожча!
Всі були дуже зворушені такою шанобливістю Анни-Марії супроти сестри, але чутлива Жануарія помітила, що в тому всьому було більше слів, ніж щирости, а голосні ридання Анни-Марії не супроводжувалися ані однією сльозиною. Глянула на Антонія і з приємністю відмітила, що той лишень глузливо посміхається. Значить, і він поділяє її спостереження!