— Анно-Маріє, дитинко моя дорога! — захлиналася дона Ізабела. — Як же ти виросла! Яка ж ти гарна! Як же я дякую Богові, що привів тебе до нас!
— О, моя найдорожча сестро, доно Ізабело! Я згодна засушити свою молодість, готова вибрати свої очі й роздерти своє обличчя, коли б лишень ця жертва змогла бодай в одній сотій частині винагородити зроблені для мене добродійства! — вторувала Анна-Марія і закочувала очі під лоба.
Коли перша буря радости минула, дона Ізабела оглянулася за Жануарією, жестом покликала її до себе і забрала у неї з рук футляр.
— Ось, — сказала вона, виймаючи намисто і надягаючи його на шию сестрі, — тут мій подарунок на привітання. Хай він нагадує моїй дорогенькій сестричці про сьогоднішній щасливий день. Бережи це намисто, моя кохана. Воно походить ще від нашої бабуні і має переходити з роду в рід по жіночій лінії. Бог не дав мені дочки — тож дарую його тобі, а ти подаруєш колись своїй доньці.
Дона Ізабела знову розплакалася.
— Які чудові перли! — скрикнула Анна-Марія, скоса впиваючись жадібними очима на відведений від грудей разок намиста. — Але, — покинувши нараз перли, додала вона, — перлою над усіми перлами є моя найшляхетніша сестра. Дона Ізабела є найкоштовнішою перлою серед усіх людей, і найбільшим подарунком неба для мене є саме сьогоднішня зустріч. О, моя найшляхетніша сестро, чим же може вам віддячитися таке мізерне сотворіння, як я?!
Анна-Марія знову кинулася цілувати руки сестрі, а та, не знаючи, яку б то ще приємність зробити для родички, тільки пригортала її до себе. І раптом згадала! Коли б не ця розчуленість від зустрічі, напевне ніколи б не поступила так нетактовно і простацьки, але в цей момент для неї не існувало нічого поза сестрою.
— Ходи сюди, Жарі!
— Ось, — сказала дона Ізабела, — це — твоя рабиня, пам’ятаєш? Ти колись так дуже хотіла мати свою власну маленьку рабиню?
— Моя рабиня? — здивувалася Анна-Марія. — Ах, правда, покійний тато щось був згадував про якусь малу індіанку, але я вже забула. То це та сама мала індіянка? — спитала баронівна і вкрай здивованим та заздрісним поглядом прикипіла до Жарі, миттю оцінивши небуденну красу чорнявої «дикунки».
— Ну, як бачиш, вона не така то вже дуже мала, — засміялася дона Ізабела, — і добре вихована. Вміє все робити, є дуже вірна і стане тобі у великій пригоді... Жарі, привітай свою господиню і поцілуй їй руку!
Перемігши в собі почуття заздрости, Анна-Марія ласкаво простягнула руку, але рука повисла у повітрі. Жарі стояла, мов камінна, і дико розширеними очима водила довкола, не довіряючи власним вухам. Що вона почула, що?! Рабиня? Вона — рабиня?!
— Ну, чого ж ти?! — нетерпеливо підштовхнула її дона Ізабела. — Не чуєш, що я кажу? Поцілуй свою паню в руку! Ти належиш їй від малечку.
В очах у Жарі потемніло, а на тлі цієї темені замиготіли якісь вогненні зиґзаґи, що розсипалися сліпучими іскрами. Готова була впасти, але їй видалося, що погляди численного натовпу, який стояв нижче від ґанку, підпирають її, підносять вгору, мов на списах.
«Рабиня! Рабиня!» — крутилося в голові, а якась холодна, тверда рука вдерлася в груди і безжально здавила серце.
Наступив момент якогось моторошного напруження, і всі, дивлячись на спопелілі уста дівчини, на звужені до щілин очі, на спласле, помертвіле обличчя, сподівалися вибуху, як то звичайно бувало. Але вибуху не сталося. Жарі поволі обернулася і, не сказавши ні одного слова, скрилася за дверима.
Йшла темним коридором, звертала і переходила кімнати, але не в напрямі до новозбудованого палацику — йшла в протилежнім напрямі, де ще до недавна мала свою спальню поруч кімнат дони Ізабели. Увійшла і обережно причинила за собою двері. Старі меблі стояли по-давньому на своїх місцях, але постіль, скатертини і всякі дріб’язки були вже перенесені на нове місце. Кімната виглядала спустошеною, як і душа дівчини.
Присіла на краєчок голого ліжка і здавила скроні в долонях. Була занадто приголомшена, щоб освоїтися з новою думкою, удар був занадто несподіваний і страшний, щоб його можна було так відразу перетравити в мозку.
Провела долонями по задеревілому обличчі і в тому моменті почула легенький дзвякіт срібного ланцюжка на руці. І цей тихий звук, дивним дивом, відразу довів до свідомосте дівчини всю страшну правду. Ланцюжок — символ рабства!
Вихор шаленої розпуки вхопив у свої обійми душу дівчини і закрутив її, ніби відірваним від дерева, засохлим листочком. Жарі впала на тверде ліжко і заридала у приступі свого першого, невимовно тяжкого горя.
— Рабиня! — стогнала вона. — Рабиня! Я — рабиня! О, Господи, яке ж це страшне слово! Хто його видумав? Навіщо воно? Рабиня! Як можна жити з цим тавром? А-а-а!
Її дівочий радісний світ — світ повний барв і надій, перетворився раптом в руїну і провалився в бездну. А на дні бездни було темно, було душно і страшно... Жануарія торкнулася руками до шиї, бо їй видавалося, що фізично відчуває на ній дотик ланцюгів. Рабиня! Ніколи раніше не думала над цим словом, бо навіть не підозрівала, що воно колись набере і для неї всієї повноти змісту. Досі «раб» і «рабиня» — були просто істоти, що працювали на полі, або в домі, й спали в сензалі. Все. А тепер... тепер... Так ось воно що означає бути рабинею! Ось хвилину тому назад її так просто взяли і віддали в інші руки на очах у всіх. Спочатку перли, а потім — її. Ясно ж: перли варті сотню рабів, а їх було тридцять шість. Майже три раби за кожну перлу — три Жануарії за одну маленьку білу кульку! Третина кульки — це ціна Жануарії.
— Я того не переживу! — янчала дівчина. — Я заподію собі смерть! Я не знесу цієї ганьби!
Тим часом гамір з подвір’я перенісся до дому і розсипався по просторих світлицях. Жануарія зіщулилася і припала щільніше до ліжка. Пожалувала, що сховалася тут, а не втекла кудись далі з господи, де б її ніхто не міг побачити. Тремтіла, як у пропасниці, й зі страхом позирала на двері, чекаючи, що ось-ось хтось увійде і потягне її на позорище.
І справді, двері відчинилися, і на порозі з’явився сам дон Ґабрієль. Помимо свого горя, Жарі зірвалася на рівні ноги і стала, похиливши шанобливо голову. А де Лара, зовсім спокійний на вигляд, холодно сказав:
— Я попрошу ключі, Жануаріє.
«Почалося! — шибнула догадка в голові Жарі. — Вже й ключів мені не довіряють!»
Тремтячими руками відчепила від пояса ключі й покірно подала господареві. А той, широко відкривши двері, вказав на них рукою.
Жарі запитливо подивилася на нього, похитала заперечливо головою і знову розридалася. Ні, вона не вийде до гостей. Нізащо!
Де Лара стояв, незмінно вказуючи на двері, й по якійсь хвилині коротко кинув:
— Прошу зараз же покинути мій дім!
— Що?! — голос Жануарії пересікся, а в очах засвітився новий переляк.
— Прошу зараз же покинути мій дім! — повторив де Лара. — Дорога відкрита...
Цього Жарі не сподівалася. Була приготована на кару, на докори, на насильство, але на це — ні!
— Як, як? — перепитала, поступаючи боязко назад. — Шляхетний сеньор виганяє мене з дому?
— Ти сама позбавила себе права перебувати під дахом цього дому, а нас — обов’язків дбати про твою долю, — відповів ворожо де Лара. — Тому прошу зараз же забиратися звідси геть!
— Сеньор жене мене до сензалу?
— Ні! Ні в сензалі, ні в домі, ні в цілій господі моїй місця для тебе нема! Не потребую тебе зовсім і не хочу тебе бачити — марш з двору!
Жануарія миттю збагнула ситуацію і відчула, що деревіє зі страху. Йти — куди? Де прихилити голову? Де подітися? Адже ніхто не прийме її, нікому вона не потрібна. Як рабиня, вона ще має вартість хоча б третини однієї перли, але, як вільна дівчина, — і того ні. Знала долю тих небагатьох самітних жінок, що лишилися без мужеської опіки! Вони заздрили рабам навіть найгірших господарів, і їхнє життя було або ганьбою, або найстрашнішою мізерією: спали на прибережному піску, ходили майже нагі й годувалися покидьками. Вони ховалися вдень від людського ока і ніколи не сміли з’явитися в тому місці, де заходила небезпека хоч би принагідно зустрітися з порядними жінками, їх гнали, як бездомних собак, і могли б забити навіть у церкві, коли б вони туди зважилися зайти. І це мало б бути також долею Жануарії?!