— Ні, — зойкнула дівчина, — ні!!! Не женіть мене, добрий мій пане! Простіть мене! Я хочу лишитися! — і вона почала повзати на колінах біля ніг дона Ґабрієля, ловлячи його руки.
— Не називай мене своїм паном! — ще гостріше й неприязніше сказав де Лара і відштовхнув Жарі. — Ти тепер не маєш панів — ти вільна...
— Я не хочу бути вільною! — голосила дівчина. — Я хочу лишитися...
— Лишитися? Навіщо? Чим будеш? — поставивши останнє питання, де Лара перехилив голову так, щоб ліпше почути відповідь.
— Я? Я буду най... най... найвідданішою ра... ра... рабинею шляхетної сеньйоріти Анни-Марії фон Варт... — загикуючись вимовляла Жарі, ніби читала власний смертний вирок.
Рокове слово було сказане...
По обличчі дона Ґабрієля пробігла вдоволена усмішка, і він відразу подобрів. Підвів дівчину з підлоги і примирливо заговорив:
— Слухай, Жарі, хочу тобі дати маленьку науку, яка колись тобі здасться в житті... Ти, от, збунтувалася, почувши, що тебе названо рабинею... Не знаю, чому? Затям собі, що у світі всі раби, а ті люди, котрі називають себе вільними — помиляються. Ти, наприклад, наша рабиня, але і ми також раби його милости короля, а всі королі є рабами Господа Бога. Кожен має свого пана, який дбає про своїх підлеглих, опікується ними, або карає за непослух. І ніякий пан не любить рабів непокірних, але покірних обдаровує ласкою. Любить, або карає Бог королів, залежно від того, на що вони заслуговують, королі нагороджують, або засуджують на смерть своїх підлеглих, відповідно до їхніх вчинків, а рабовласник має право так само чинити з тими, кого купив, кого годує і ким опікується. Так було, так є і так мусить бути! Ти, от, живеш у нас сімнадцять років і цих сімнадцять років була доброю рабинею? Чи тобі було зле? Скажи!
— Ні, пане, мені було добре, — мусіла признати Жарі.
— Отже, коли будеш і надалі такою — тобі буде й надалі добре! — підсумував усе сказане дон Ґабрієль і спитав ще раз: — Ну, то як: лишаєшся, чи йдеш геть?
— О, пане, я прошу дозволу лишитися! — тихо попросила Жарі. — Буду доброю і слухняною рабинею для молодої сеньйоріти...
Жарі, звичайно, не підозрівала, що все сказане господарем було наперед ним обдумане і то обдумане так, щоб розмова кінчилася саме тим, чим скінчилася справді. Ґабрієль де Лара не був таким дурним, щоб вигнати з дому рабиню, якій, по правді сказавши, ціни не було. Але й терпіти сваволі він не вмів. Інша річ, що сьогоднішній поступок дружини оцінив, як найглупіший, і тому, відвівши її набік, спочатку зробив сцену. Для чого було взагалі вимовляти слово «рабиня» і демонстративно передавати дівчину в інші руки, мов бездушну річ? Чи не можна було просто не казати нічого? Поволі Жарі сама привикла б до свого становища, прив’язалась би до Анни-Марії і служила б їй вірно з любови так, як досі служила їхній родині. Тепер же вона збунтувалася, образилася і, — що було найгірше, — дозволила собі в присутності багатьох людей зігнорувати наказ. З такої рабині добра не буде, і тримати її далі в домі є навіть небезпечно.
Слухаючи докори чоловіка, дона Ізабела винувато кліпала очима, і, як звичайно, проявила чисто дитячу розгубленість. Ґабрієлеві стало її шкода, і він взявся перепрошувати. Потім пообіцяв сам усе направити — і направив!
Кроком переможця увійшов до кімнат похресниці і привів за собою упокорену Жарі. Анна-Марія саме оглядала своє кубелечко, що-хвилини скрикувала від радости й з подякою цілувала руки сестри. Побачивши дона Ґабрієля й Жануарію, насторожилася, питаючи очима, що воно має означати?
Жарі наблизилася з опущеною головою, смиренна, ніби зів’яла, тихо схилилася перед новою панею і покірно поцілувала край її довгої спідниці.
— Шляхетна сеньйоріта зволить вибачити своїй рабині, — промовила здавленим глухим голосом. — Жарі буде відданою і вірною своїй пані, що є доброю, мов ангол, а своєю красою затьмарить найкращі орхідеї пралісу...
Личко Анни-Марії напевне зашарілося від вдоволення, але під густими білилами і рум’янами цього не було видно.
— Гаразд, — сказала, вдаючи байдужу, і подала на знак особливої ласки руку для поцілунку. — Тепер поможеш мені переодягнутися, бо гості ждуть на обід...
Так Жануарія з похресниці шляхетної сеньори дони Iзабели Ґабрієль де Лара зійшла на становище рабині шляхетної сеньоріти Анни-Марії фон Варт.
Марні надії
З першого ж дня Анна-Марія цілковито завоювала собі серця родичів. Дона Ізабела аж помолоділа, перебуваючи постійно в товаристві молодої сестри. У них було стільки спільних інтересів, стільки обопільно цікавих спогадів, стільки цікавих думок, якими треба було обмінятися, що вони майже не розлучалися ні на хвилинку. А й дон Ґабрієль, покинувши свої папери й господарські справи, часто просиджував години у товаристві дружини й зовиці, чи то пак, похресниці, залюбки слухаючи веселого щебету Анни-Марії. Молода панна внесла з собою щось надзвичайно істотне в сумний дім де Лара, заповнила якусь велику порожнечу і замінила собою те, чого так бракувало старіючому подружжю — доньку. Коштом дрібних сюрпризів, незначних, але постійних прислуг, позірною дбайливістю вона купила собі в старих де Лара тверде переконання, що належить до найніжніших і найбільше відданих їм сотворінь. Вона дбала про незмінно свіжі китиці квітів у кімнаті дони Ізабели, кілька разів денно приносила донові Ґабрієлеві овочевий напій, або кубок вина, на кожному кроці питала, чи вони здорові, чи не болить у кого голова, чи нема яких прикростей? І досить було одному, чи другому трошечки нахмуритися, або попросту перестати усміхатися, як Анна-Марія била на сполох, умовляла лягати до ліжка і прийняти ліки. Вона сама зачісувала дону Ізабелу, пестилася біля дона Ґабрієля. і при кожній нагоді цілувала їм руки.
Тільки дон Антоніо ніяк не піддавався чарам Анни-Марії. Був супроти неї підкреслено чемний, стриманий і... насмішливий. Величав її незмінно «дорогою тіточкою», чим дуже дражнив молодшу від себе на цілий рік Анну-Марію.
Можна сказати, що з приїздом баронівни фон Варт оживилося взагалі ціле місто. Спочатку дон Ґабрієль улаштував забаву у своєму домі для всіх значніших обивателів
Паранаґви, а в наступних днях кожна значніша родина робила забави у себе, і, поки черга обійшла всіх, минуло зо два тижні часу. Анна-Марія познайомилася з усіми сусідами, сусіди познайомилися з нею, а дехто з молодих кавалерів спробував був навіть щастя на завойовання сецря молодої баронівни. Тільки ж вона нікого не допускала близько до себе, уважаючи, що тут нема рівної їй партії, й знаходячи у кожного претендента якісь поважні недоліки.
Але не можуть забави й гулянки тривати вічно. Де Лара мав занадто багато клопотів і обов’язків, щоб дармувати дорогий час. Тож в скорому часі він припинив святкування, забрав з собою Антонія і вирушив з ним до копалень золота. З тим моментом дім замкнувся для відвідувачів, і в ньому запанувала сонна тиша.
А для Жануарії, помимо обіцянки дона Ґабрієля, що їй і далі буде добре, обставини змінилися зовсім. Правда, вона і далі носила ключі, завідувала коморами, рядила домашніми слугами, але тепер її становище було таке, як становище метиса Маврикія: він також мав ключі від дворових комор, рядив рабами, що працювали в полі й дворі, завідував стайнями і конюшнями, де був всесильним володарем. Але так, як і Маврикій, Жануарія тепер не сміла сісти до панського столу і перестала взагалі належати до панської родини. А роботи прибавилося вдвоє: вона услуговувала при їді нарівні з Барбарою і Саломеєю, бігала на кожний заклик Анни-Марії, яка мала сотні різних справ щодня, і позатим, як звичайно: кухня, комори, слуги...
Але сама вона їла тільки прихапцем і покрадьки, коли її ніхто не бачив, бо скоріше вмерла б з голоду, ніж би мала засісти до спільного столу домових рабів у кухні. Почувала себе відбитою від берега, самотньою і нещасною. Інші раби жили у своєму колі, веселилися і сумували спільно, життя господарів ішло окремим колом, лишень вона одна не мала пристановища. Рабині бокували від неї й не минали нагоди, щоб не вколоти її терпким словом, а дона Ізабела була така далека від неї, ніби їх ніщо-ніщо ніколи не лучило. Зрештою, були моменти, коли дона Ізабела на довший мент зупиняла свій погляд на змарнілій, засмученій похресниці, й тоді серце її стискалося від жалю. А Жануарія, піймавши цей погляд на собі, насторожувалася і завмирала, благаючи очима і кожною рисочкою свого обличчя ласки, співчуття, милосердя! І дона Ізабела розуміла її добре, інколи навіть робила якийсь рух, але зараз же перемагала себе і відверталася. За її плечима Жануарія кусала уста й стримувала ридання...