«Знайдеться ж хтось, хто врешті вирве мене з неволі!» — уперто повторювала собі і в тому знаходила розраду. Пригадка дони Ізабели про майбутні забави знову сколихнула надіями дівчини і понесла їх в інший радісний світ...
— Ти виховувалася в Еспанії, — між тим говорила дона Ізабела, — і дивишся на певні речі так, як дивляться еспанці. Вони мають велике упередження до шлюбів з індіянками, або мішанцями, але португальці собі з того нічого не роблять. Багато наших кавалерів побралося тут з індіянками, і на це була виразна воля королів. Сама знаєш, що жінки і тепер нерадо їдуть у Новий Світ, а раніше білих жінок сюди взагалі не пускали. Що ж було самотнім чоловікам робити? Вони мусіли одружуватися з індіянками, і, як показалося, добре робили. Імена ж не йдуть по куделі, лиш по мечу, і тепер маємо навіть багато шляхти з старовинними гербами, в жилах якої тече індіянська кров. Добре виховання не залишає на таких нащадках найменшого сліду з дикунства, і вони стають більшими патріотами, ніж подекуди й самі португальці. Мішанці є найздоровішим, найбільш життєздатним елементом на цій землі, й майбутнє країни в їхніх руках.
Анна-Марія задумалася.
— Хто зна? — обізвалася по хвилині мовчанки. — Я не смію перечити моїй шляхетній сестрі, але і ви, доно Ізабело, мусите признати, що справжній аристократизм крови, плеканий довгими поколіннями, тут затратився.
— Може бути, що той аристократизм, про який ти думаєш, справді затратився, — згодилася дона Ізабела, — але не від домішки індіянської крови, а тому, що він тут попросту смішний і непотрібний. Аристократизм, виплеканий на лінощах і розкоші, умер, але народився інший, виплеканий на праці, відвазі й силі.
Анна-Марія вже не перечила, схиляючись підо вплив сестриних слів, але доля, видно, не хотіла, щоб сьогоднішня розмова скінчилася мирно, і підсунула ніби зовсім невинний випадок: зведене у високу башту, волосся Анни-Марії несподівано вислизнуло з рук замріяної Жануарії і золотим шовком розсипалося по плечах панночки. Щоб попередити вибух гніву, а почасти й тому, що в проміннях сонця ясні кучері заясніли, як золоте полум’я, Жануарія поспішила з компліментом:
— Боже небесний, що за чудове волосся має шляхетна сеньйоріта!
Анна-Марія гордо і вдоволено усміхнулася.
— Уважаєш? — спитала кокетливо.
— Кажу щиру правду, сеньйоріто! Такого чудового волосся я ще від роду не бачила.
— Ну, певно, — засміялася Анна-Марія, — що ти могла бачити у цій нужденній Паранаґві! Хіба чорне муринське клоччя, або чорну індіянську щетину...
Діткнена до живого, Жануарія спалахнула від образи:
— Шляхетна сеньйоріто, — сказала глухо, і ніздрі її нервово затремтіли, — маєте щастя, що дон Ґабрієль не чує... — і не скінчила, бо в тому моменті дона Ізабела різким рухом вікинула шиття і встала.
— Анно-Марія, — кинула ледовим тоном, — ображаючи Паранаґву, ви одночасно ображаєте й родину де Лара. Прошу собі затямити, що, чи наша Паранаґва нужденна, чи ні, — вона є ділом наших рук і нашою гордістю!
— О, доно Ізабело! — почала було Анна-Марія цілком переляканим голосом, але сестра не дала їй скінчити.
— Дивно мені, сеньйоріто Анно-Маріє, що ви, закидаючи місцевим обивателям брак виховання й аристократизму, — вела незмінно холодним і твердим тоном ображена до краю дона Ізабела, — самі не дотримуєтеся найсвятішої засади — пошани до батьківщини, на якій народилися, і своїх родичів, що заступили вам рідних батьків. Прошу прийняти до відома, моя шановна сестро, що я оцінюю ваші слова, як образу для мого шляхетного мужа дона Ґабрієля де Лара і для мене самої. Мені соромно за вас!
Дона Ізабела пішла геть, але на самих дверях її перепинила Анна-Марія. Впала перед сестрою на коліна, обняла її за ноги і сховала своє обличчя в її сукні.
— Змилосердіться наді мною, негідною, дорога сестро! — заридала вона якимсь диким, спазматичним голосом. — Простіть мене, благаю вас! О, я знаю, що не заслуговую на ваше прощення, але в зухвальстві своєму відкрикаюся до вашого святого серця! О, простіть, простіть мене, або забийте! Я не можу жити без вашої ласки, я відберу собі життя за те, що вас розгнівала! Вічні пекельні муки стануть мені справедливою карою! Лишень тепер я справжня сирота! Тепер я не маю більше нікого-нікого у світі! О, навіщо я народилася?!
Була така зворушлива у своєму розпачі, така обеззброююча у своїй покорі й золотому сяєві буйних кучерів, що дона Ізабела не встояла. Зігнулася, підвела сестру з землі й. притулила до своїх грудей.
— Я прощаю тобі на цей раз, Анно-Маріє й обіцяю забути все, що ти сказала, але смію думати, що такий випадок більше не повториться. Гріх великий так зневажати землю, яка нас годує! Скажи мені, звідки в тебе стільки злости?
— То з нудьги, сестричко моя золота, з нудьги! — хлипала Анна-Марія, пригортаючись до сестри. — Просто не знаю, що з собою робити...
Ох, ця нудьга! Хіба сама дона Ізабела не зазнала її в молодих роках? Хіба не божеволіла з розпуки, коли лишалася сама з дрібними дітьми вдома? Та ще ж хоч діти розраджували її. А яка розрада у цієї нещасливої сироти?
І жаль обізвався в грудях старіючої жінки до цієї юної дівчини, що плакала тепер, тісно притулившися до неї.
— Тобі й справді нудно, сестричко, — погодилася вона, цілуючи сестру в чоло, — але це тому, що ти нічим не зайнята. Візьмись щось робити — і тобі веселіше збігатиме час.
— Що, наприклад?
— Ну, от, придивляйся до господарства, привчайся поволі до обов’язків господині дому — тобі ж колись доведеться цим зайнятися.
— Не цікавить мене господарство, я до нього не здібна, — призналася Анна-Марія, — і не люблю я того.
— Ба, моя кохана, не все робиться таке, що нас цікавить і що ми любимо. Життя — це ланцюг прикрих обов’язків, і до них треба привикнути.
— Навіщо ж до них привикати? — цілком з дитячою наївністю спитала Анна-Марія.
— Як то?! — аж усміхнулася дона Ізабела. — Та ж тобі колись треба буде вести дім, управляти слугами і рабами, а до цього треба заздалегідь привчитися.
— На те є, власне, слуги...
— Але над слугами, моя дитино, якраз треба господарського ока!
— На те є Жануарія, — уперто боронилася Анна-Марія.
— Ну, і на Жануарію не можна покладатися до віку.
— Як то не можна покладатися? — здивувалася Анна-Марія і навіть плакати перестала. — Чому?
— Бо немає певности, чи Жануарія буде з тобою все життя.
— Чому не буде, чому?
— Ну, ти, сестричко, також смішна: чому, чому? Та тому що й Жануарія врешті може заміж вийти.
— То що з того? Видам її за свого раба й будуть обоє при мені.
— А як вона не схоче за раба, а знайде собі вільного? — з усмішкою питала дона Ізабела, не підозріваючи навіть, до чого доходить у своїй розмові.
— За вільного я її не дам — шкода мови! — відрізала Анна-Марія й відразу стала пурпуровою від власної затятости, а фіялкові жили на скронях виразно віддулися під тонкою церою.
— Фе, Анно-Маріє, як можна так говорити! Чень же не маєш такого твердого серця, щоб стати іншій дівчині на дорозі до щастя...
— Рабині, хоче сказати дона Ізабела?
— Чи ж і рабиня не заслуговує на вдячність за свою вірну службу?
Тон розмови знову ставав гострішим, і дона Ізабела почала нервово стискати уста. Обидві сестри були такі подражнені, що забули за присутність Жануарії, яка стояла збоку, прислухалася до того всього і відчувала, що її поперемінно кидає то в жар, то в холод.
Нарешті Анна-Марія вибухнула:
— Прошу моєї шановної сестри нічого мені не казати! Я нічого не хочу слухати! Жануарія моя рабиня, і я маю право розпоряджатися нею, як хочу! Не звільню її, не звільню, не звільню!
— Навіть коли ми тебе попросимо? — ледве стримуючи себе, якомога спокійніше спитала дона Ізабела.
— О, «попросимо»! Спочатку дарувати, а потім відбирати! — зухвало крикнула панночка. — Звичайно! Можете її забрати вже! Не потребую! Вона інтриґантка, фальшива і злобна! І тому ви так обидвоє до неї прив’язані. Тільки до мене не маєте жалю, може навіть шкодуєте, що я сюди приїхала? О, я ж сама бачу, що належу до найгірших сотворінь у світі! Ліпше ж мені не жити, коли так! Я вас звільню від своєї особи!