Далі почалася зовсім дика сцена: Анна-Марія кинулася до бар’єру балькону, наміряючись скочити з поверху вниз. Дона Ізабела, перелякана на смерть, кинулася її відривати, а навіть Жануарія, хоч і бачила, що сеньйоріта грає комедію, поспішила на поміч. Анна-Марія відбивалася, кричала і дійшла до такого стану, що й справді готова була здійснити свій намір. А потім видерлася з рук сестри й рабині, кинула їм через плече: «Прощайте, йду втоплюся!» і полетіла в дім. Звідтам, перше ніж слуги догадалися, що їм робити, вистрибнула на вулицю і стрілою понеслася в напрямі моря.
Її піймали аж на березі й принесли додому. Дона Ізабела була така налякана, що мало не збожеволіла, каялася страшно, що довела сестру до такого стану і робила все можливе для направлення лиха. Під її особистим наглядом Анну-Марію поклали до ліжка, роздягнули, почали скроплювати й розтирати, давали нюхати ароматичну сіль, закликали знахарку і за її приписом наварили суміші різних зел, які мали помогти. Може було б і це не помогло, коли б сестра її не перепросила і не приобіцяла урочисто більше ніколи-ніколи не гніватися.
Жануарія ж, помігши дещо, скоро покинула кімнати сеньйоріти, вийшла знову на балькон і сіла в покинуте доною Ізабелою крісло. І, хоч догоряючий день палав у небі квітом розцвілих настурцій, хоч води затоки мінилися кольорами блакитних перел, дівчині здавалося, що світ почорнів, як головня. Слова баронівни згасили останній вогник надії, що світив і грів, що був метою, осолоджуючою гірку долю рабства. Тепер не стало й того...
Отже, так? Отже, треба назавжди попрощатися з думкою — вийти на волю й зажити незалежним життям? Боже, Боже, як же це страшно — зректися останньої надії!
— Ні, так не може бути! — зірвалася вона з місця. — Я допну свойого! Я ще покажу цій золотоволосій гадині, хто з нас ліпший! Подивіться на неї: така ніжність, така чуйність, така відданість на словах, а на ділі? Квіточки для сестри, чарочки вина для падриня, для обидвох — цілування рук на кожному кроці й запевнення у своїй любови... О, шляхетна сеньйоріто, я не ганяла рабів по квіти для свіжих китиць дони Ізабели, не бігала кожної години з кубками для дона Ґабрієля й ніколи не співала їм про свою любов. Мене не пестили щохвилини, і я не вимагала, щоб мене повсякчас облизували, але я знаю ціну справжній приязні! І я ніколи не посмію собі кпити з того, що є дорогим для родини де Лара, і не гратиму комедій самогубства, як оце ви тепер заграли. Мадриня має добре серце і вона вірить у все, але ця віра скінчиться! Я відкрию їй очі, я скажу правду зараз же, при першій нагоді, — і тоді побачимо! Тоді можете бігти топитися, але, гарантую вам, що ніхто пальцем не кивне для вашого спасіння, і ви непишно вернетеся назад. Ха- ха!
Нервові, спішні кроки в домі змусили Жануарію покинути мрії і взятися до порядкування покинутих знарядь до вишивання. Вона відразу пізнала, що то йде дона Ізабела, і, наготовившись до такої поважної розмови, схвилювалася.
— Жарі! — прикрикнула дона Ізабела, з’явившись на бальконі. — Куди ти запропастилася?
— Я потрібна мадрині?
— Оце так гарно! — аж сплеснула руками дона Ізабела. — Вона мене питає, чи потрібна! Та ти ж не бачила, що було з сеньйорітою?! Бідна дитина там ледве дихає, а ти дурничками зайнялася. Ступай зараз до неї!
— Хай мені мадриня дарує, — зібравши всю свою відвагу, почала Жарі, — але те, що зробила оце сеньоріта, — гріх і образа Божа.
— Жарі! — розгнівалася до краю дона Ізабела. — Ні слова більше! Щастя, що дійсно не дійшло до страшного гріха, але для таких делікатних натур, як сеньйоріта, Бог є милосерднішим суддею, ніж ми.
— Ні, я не про це, — пояснила Жарі. — Того страшного гріха й так би не сталося, бо сеньйоріта й не думала топитися. Вона лишень хотіла сеньйору налякати. Знала, що нагрубіянила, що провинилася, і...
— Що-о-о?! — відразу зрізала похресницю холодним тоном дона Ізабела й високо підняла брови. — А тобі яке діло до того, що заходить між мною й сеньйорітою?
Жануарія змішалася:
— Прошу мені дарувати, доно Ізабело, але я хочу сказати...
— А я не хочу слухати! — увірвала дона Ізабела. — Здається, що треба буде тобі підшукати інше зайняття, бо ти стаєш зовсім зухвалою. Сеньйоріта правду каже, що ти інтриґантка. Хочеш посіяти роздор між нами? Перший раз тобі сьогодні вдалося. Але, начувайся, Жануаріє!
Жарі затулила лице долонями й розплакалася.
— О-о, ще почни комедії! — нетерпляче й нервово потрясла головою дона Ізабела. — Думаєш, що я так тобі й повірю? Ступай зараз до сеньйоріти і поможи їй зібратися до церкви. Незабаром почнеться вечірня, а ми тут через тебе стільки страху наїлися, що готові спізнитися, йди і пам’ятай добре, що я тобі сказала!
***
У церкві повно. Передні місця позаймали багатші й видатніші обивателі Паранаґви, за ними сідали бідніші й менше значні, а на самому кінці — вільнонаємні робітники. Раби — індіяни й мурини — юрмилися біля самого входу, або й надворі, за дверима.
Жіноцтво з’являлося до церкви у нефоремних чорних сукнях, довгих і бахматих*, як мішки, завуальовані густими чорними серпанками, так що годі було відрізнити стару, згорблену матрону від молоденької стрункої дівчини. А все ж закохані кавалери вмудрялися пізнати своїх вибраниць і в бахматих сукнях і в чорних серпанках та, вибравши зручно коротку мить, потиснути крадькома маленьку ручку, або ненароком шепнути до захованого вушка кілька слів. Це було гостро заборонено, це загально уважалося каригідним*, але тому було й привабливим, непереможно спокушаючим. Це був один з пунктів, на якому кожний кавалер міг пописатися своєю відвагою і спритом.
Рабині приходили до церкви лишень одягненими, але без серпанків. Серпанки й чорні сукні являлися виключно привілеєм вільного жіноцтва, і рабині не сміли з нього користати. Виїмком була хіба одинока Жануарія, та й то в силу звички. Раніше вона навіть сідала собі за доною Ізабелою, але, відколи приїхала Анна-Марія, мусіла вдоволитися стоячим місцем побіч пань під каріятидою.
Однак, в цей день Жарі не пішла наперед зі своїми панями. Затримавшись біля входу, вона пробилася крізь гурт до бічної нави*, де стояла статуя св. Йосипа — Покровителя дівоцтва. Вирішила сьогодні молитися перед Ним і просити у Нього допомоги. Клякнула в куточку й почала відмовляти вервичку*.
Але думки її блукали далеко поза церквою, а душа не була в єдності зі словами, що їх механічно вимовляли уста. І, хоч дівчина дуже потребувала розради й помочі, хоч дуже намагалася зосередитися в молитві, — розуміла, що не молиться. Знову її огорнув сум і почуття самотности, навіть тут, на розмові з Богом, серед людського натовпу, об’єднаного спільною молитвою. І це почуття було таке сильне, що вона незабаром забула і про вервичку і про те, де знаходиться. Гіркота заливала груди і підступала під горло.
«Рабиня... Рабиня... — не виходило у неї з голови. — Іитриґантка... Ніким не люблена, всіми погорджувана рабиня... Анна-Марія ненавидить, дона Ізабела збайдужіла зовсім, навіть раби — і ті насміхаються... І не буде ніякої зміни, до кінця життя лишуся рабинею, всіми нелюбленою, всіми погорджуваною»...
І раптом відчула якийсь неспокій, немов би її хтось обережно, але вперто, лоскотав у спину стебелинкою трави. Нетерпеливо повела плечима й оглянулася: з присмерку на неї дивилися очі матері — Сабії. І було у них стільки доброзичливости, стільки ласки й любови, що, здавалося, вони аж світилися дивним світлом.
Жануарії стало відразу якось тепло й радісно від того погляду.
— Мама! — подумала вона, і це слово набрало несподівано змісту найглибшої молитви. — Мама, мама! У мене є мама! Вона пізнала мене серед півсмерку і крізь одежу! Вона любить мене... Я маю маму! І тата! Мама і тато... Мама і тато... Які чудові слова! Як це розкішно мати маму і тата! Чому я досі ніколи не думала над тим, що маю родичів? Правда, вони живуть у сензалі, вони бачать мене тільки здалека, але вони люблять мене, завжди любили. Їм байдуже до того, чи я — пестійка дони Ізабели, чи рабиня, як і вони... Ні, навіть не байдуже: коли б вони лишень знали, яку муку я терплю, — любили б мене ще більше...