— Дозволю собі пригадати моїй шляхетній сестрі, що справжній аристократизм власне проявляється, перш усього, в поведінці, звичаях і мові.
— О-о, ти знову своєї! З таким аристократизмом тут далеко ніхто не зайде. У нас найкращий звичай — уміння володіти зброєю, найкраща поведінка — поведінка смілива й рішуча, а мова — така, щоб нею скрізь можна було порозумітися, і нічого не шкодить, коли вона складається наполовину з індіанських слів. Твій падриньо не дбає про красу мови й давно закинув звичку висловлюватися плутано й цвітисто, а наш Антоніо то ніколи того не вмів і не хотів учитися. Завжди сміється, що в Европі люди, замість того, щоб сказати просто: «Дайте мені води», кажуть: «Я маю охоту внутрішньо скупатися». Чудеса! — і дона Ізабела засміялася.
— І все ж, — пересміявшись продовжувала вона, — ми займаємо найпочесніше місце серед паранаґванянських обивателів. А почекай лишень ще трохи — і рід де Лара буде знаний в цілій Бразилії і навіть у Европі. Ні в метрополії, ні тут, у віце-королівському уряді, не питають про звички людини, ні про її гарну поведінку, ні про красу її мови. Скрізь цінять людей ділових, загартованих, енерґічних. Це важніше, ніж титули. І я також, моя люба, хотіла би бачити тебе не за титулованим безпорадним жебраком, а за сильною й випробуваною людиною. Тоді знатиму, що майбутнє твоє забезпечене, а чоловік стане тобі гідним опікуном і оборонцем. Тому би я дуже бажала бачити тебе з одним з Ебанів...
Кожного разу, слухаючи сестриних слів, Анна-Марія попадала в задуму, а на її лицях виступали гарячі рум’янці. В думках уже бачила себе вельможною і всевладною панею, дружиною суворого й сильного, засмаленого сонцем і вітрами конкістадора, який, вертаючись із тяжкого походу, кидає їй під ноги нові простори покореної землі й лаври своєї слави. Що проти нього були варті всі европейські аристократи, які тільки того й вміли, що зграбно шаркати по блискучих паркетах ногами, говорити барвисті компліменти й обіцяти золоті гори, не маючи зломаного гроша в кишені?
Ні, сестра має рацію, й Анна-Марія напевне вийде заміж за котрогось з Ебанів.. За котрого? За того, хто буде сильнішим і відважнішим. А хто ж з них сильніший і відважніший: старший, чи молодший? Так цікаво було б побачити і переконатися! Ах, коли б вони вже скоріше приїхали! Анна-Марія тепер знає, як вибирати: не буде дивитися ні на вроду, ні на витонченість у поведінці. Це справді не має значення. Головне — щоб був сильним, щоб на нього можна було опертися, щоб дав почести і впливи, щоб дав багатство. Безперечно, сестра каже правду!
І тоді... тоді... О, Анна-Марія зуміє також доказати дечого! Вона не чекатиме з походів свого чоловіка, замкнена в чотирьох стінах, — ні! Вона товаришуватиме йому скрізь, вона допомагатиме йому збирати багатства і славу!
О, коли б лишень ті Ебани скоріше приїхали!
***
Дон Елеодоро з синами приїхав цілком несподівано. Лишившись на покладі корабля, що став у затоці, він вислав човном до дому де Лара післанців, пересилаючи через них свої уклони і питаючи дозволу на відвідини. Був би з того великий клопіт, коли б господарів не було вдома. Але, на щастя, дон Ґабрієль і дон Антоніо недавно повернулися з копалень, то ж Ебани могли тепер загостювати в домі приятелів, не викликаючи осуду й згіршення серед паранаґванянських обивателів.
В домі зчинився правдивий шарварок. І господарі й слуги метушилися, мов попарені, щоб поробити найнеобхідніші приготування для прийняття таких поважних і таких бажаних гостей.
Зайве, звичайно, говорити, що вістка вихром облетіла цілу Паранаґву й викликала велике пожвавлення, особливо серед жіноцтва: адже кавалерів Ебанів було двоє, а Анна-Марія лишень одна. Отже...
І у вікнах та на бальконах, обернених до моря, з’явилися десятки жіночих постатей, страшно зацікавлених кораблем. Так, лишень, кораблем, і ні в якому разі не чимсь і не кимсь іншим... Батьки й брати, правда, поспішилися на берег, але жіноцтво лишилося по хатах. Інша річ була, коли приїхала Анна-Марія, інша річ тепер, коли приїхали самі мужчини. І як би це виглядало, коли б шляхтянки повиходили б і поставали б натовпом, оглядаючи гостей? Стид і ганьба проявляти таку цікавість до мужчин! От інша річ — рабині: тих можна послати, ніби власні очі й вуха. Вони роздивляться уважно, послухають і принесуть усі необхідні відомости.
— Доне Ґабрієль, мій шляхетний пане, доне Антоніо, сину мій, — клопоталася дона Ізабела, — вам найкраще зараз поплисти на корабель і там привітати гостей. Це буде дуже чемно з вашого боку і вибавить мене з великого клопоту: поки ви там будете вітатися, поки дон Елеодоро прийме вас кубком вина, ми тут упораємося з найконечнішою роботою.
Жануарія тим часом увихалася біля Анни-Марії, яка сьогодні особливо дбайливо обдумувала і свою туалету і свою зачіску. І, звичайно, як усе в таких випадках буває, показалося, що ціла гардероба нічого не варта, що зачіски виходили жахливо, а Жарі довідалася, що належить до найдурніших і найнезґрабніших сотворінь у світі.
Остаточно вмішалася дона Ізабела і сказала, що найбільш відповідним буде вбратися у шафірову суконку, волосся заплести в коси близько до скронь і уложити так і так, а для цілковитого заспокоєння сестри пообіцяла їй подарувати шафіровий перстень і шафірові сережки, яких Анна-Марія ще навіть не бачила.
Сестрина обіцянка відразу примирила Анну-Марію і з суконкою, і з зачіскою і навіть з Жануарією. І все було б добре, коли б при самому закінченні туалети на порозі кімнати не з’явилася дона Ізабела з касеткою в руках. Вона в останніх роках майже зовсім затратила всі риси твердого характеру і при кожній несподіванці, чи неприємности, завжди проявляла чисто старечу розгубленість.
— Нема сережок! — заявила, мало не плачучи. — Перстень є, а сережок нема...
— Ну, от! — аж руки заломила сеньйоріта. — Завжди так! Завжди щось станеться мені на злість! Боже, Боже, що ж то за нещаслива зірка стояла на небозводі, коли я побачила світ?! Куди ж могли ті сережки подітися?
— Власне, мене це дивує, — бурмотіла дона Ізабела, копаючись тремтячими пальцями в дорогоцінностях. — Я їх уже давно не брала, а касетка завжди лежала замкнена в скрині...
Жарі раптом здригнулася і, сама не знаючи чому, вперла переляканий погляд в дону Ізабелу. Відчула, що зблідла, аж пополотніла, але зараз же обіллялася гарячим рум’янцем: адже крім неї й дони Ізабели, ніхто не мав доступу до біжутерії.
Дона Ізабела помітила це і насторожилася.
— Жарі, — сказала хрипло й видивилася на дівчину підозріло, — я тепер пригадую, що в той день, коли приїхала сеньоріта, ти замикала касетку і скриню...
Обличчя дівчини з темно-бронзового зробилося зовсім сірим, а налиті жахом очі розширилися до скрайніх меж і дивилися нерухомо, мов кам’яні.
— Ти бачила тоді сережки? — продовжувала допитувати дона Ізабела й ступила крок наперед.
Жарі хотіла відповісти, але з нею діялося щось зовсім незрозуміле. Переляк перед страшним обвинуваченням стиснув її за горло так сильно, що очі попросту виходили з орбіт, а лице вкрилося холодним потом.
«Що це зі мною?! Чому я так дивно поводжуся?! — кричала сама собі внутрі. — Та ж виходить, що я й справді сережки вкрала!»
Так думала дівчина, але не могла видобути з себе ні одного звуку.
Підозріння дони Ізабели переросло тепер у певність, і вона шарпнула Жануарію за плече:
— Признавайся, де поділа сережки?!
— Я... н-не знаю... Я ї-їх н-не б-бачила, — трохи опритомнівши від струсу, почала лебедіти дівчина й ще з більшим переляком відчула, що голос її звучить фальшиво.
Анна-Марія зірвалася з дзиґлика і, скрючивши пальці, почала кошачим кроком наближатися до рабині. Видно було по всьому, що мала велику охоту кинутися на дівчину й роздерти її пазурями на шматки, бо напучнявілі на скронях жилки не віщували нічого доброго.
Але якраз в найбільше напруженому моменті по підлозі коридору залопотіли босі ноги, і крізь двері просунулася чорна голова Саломеї.
— Сеньйоро, сеньйоріто! — закричала вона так, ніби подавала вістку на віддаль цілої милі. — Йдуть! Вже йдуть! Гарні кавалери — м-м-м!