Від епохи, в якій пробігає дія роману «Жаїра», нас відділяє понад три століття, і, здавалося б, фатальні помилки і злочини, що їх робили дикуни з бразилійських пралісів, не представляють собою ніякого інтересу для людей 20-го століття. А однак, передаючи цю книжку в руки читача, ми поручаємо йому проведення деяких порівнянь між давно минулим і сучасним, між примітивними дикунами й цивілізованими людьми нашої доби, між одвертими войовничими колонізаторами старовини й «носіями культури та братерства» модерного віку, між відданими рабами віджилої давнини й сучасними сторонниками ідеї мирного співжиття давуна* і сарни, пирію і пшениці, вогню й води, розбійника й чесного господаря.
Твори великих мистців є безсмертними й ніколи не тратять актуальности. Але авторка «Жаїри» зовсім не претендує на безсмертну славу, ані не зачисляє себе до великих мистців, і найбільшим щастям уважатиме, коли доживе до того часу, в який ідея роману перестаріє, а сама книжка не знайде аналогії в подіях нової ери.
Земля «Святого Хреста»
Над водами Паранаґви стояв теплий рум’яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року. Під дотиками його пестливих долонь хвилі затоки мінилися й спалахували на гребенях рожевими вогнями. Золоте свічадо сонця, спускаючись нижче до обрію, побагряніло, і ліси на стіжкуватих островах у затоці видавалися зеленим полум’ям, що розливає довкола себе пристрасно-гарячу, помаранчеву луну.
Стомлений цілоденною спекою, острів Котінґа тепер дрімав, заслуханий у безконечну казку, що її пряли свіжі морські вітри, а затока колисала його ритмічними поштовхами хвиль і тулила до свого теплого лона. Із західнього боку, зовсім поруч, лежав його побратим — Котінґа Раза, а обидва вони були подібні до близнюків, що розкошують у літеплі, наготованому ніжними материнськими руками.
Чудова є затока Паранаґва із своїми широкими, спокійними водами, з пологими біло-піщаними берегами на заході від материка і високими, вкритими густим лісом — із сходу від океану. Численні острови, розкидані по її плесі, з берега виглядають гірським кряжем, вирослим з води, — так тісно громадяться вони один при другому, заступаючи вид на схід і становлячи собою надійне забороло проти грізних атак Атлантійського океану. Під їхнім прикриттям, врізавшись глибоко в землі суходолу, лежать дві затоки: Ларанжейрас — на північ і Паранаґва — просто на захід. Затока Ларанжейрас захищена від океану довгим, як рукав, півостровом Супераґві і щільно прилягаючим до нього островом Ільяс дас Песас — найбільшим у обидвох затоках. Трохи менший острів — Котінґа і його побратим — Котінґа Раза знаходяться близько устя ріки Ітібере, яка впадає з материка в затоку, а ще багато інших острівців довільно розмістилися по різних кутках Ларанджейрас і Паранаґви.
Чудова тут місцевість! Чудова, як казка, виповнена бездонною синню неба, живою зеленню на островах, прозорим золотом сонця і мрійними сплесками теплих хвиль.
Красень Котінґа, подібний до велетенського їжака, припавши плескуватою, оберненою на північ стороною до блакитного люстра, на самому вершечку своєї спини тримає білу, немов різьблену з цукру церковцю. З того горба відкривається широкий вид на всю затоку й пологе побережжя суходолу, а тому й не дивно, що цей острів, як природна, оточена з усіх боків фортеця з обсерваційним пунктом на шпилі, став ще у 16-му столітті привабою для перших колонізаторів півдня Бразилії.
Ціле побережжя від Паранаґви до Лагуни на півдні було ще в 1534 році зараховане до кіньйону[1] Санто Амаро, що належав до капітанії Сан Вісенте і був наданий з двома іншими кіньйонами шляхтичеві Перові Лопесові де Соуза у спадкове володіння за його заслуги перед португальською короною. Однак через те, що численні індіанські племена каріжо не допускали колонізаторів на свої землі й ця частина побережжя лежала пусткою, власник її не мав з неї ніякої користи і зі своїх прав не користав. Тому пізніше територія Сан Амаро була прилучена знову до державних земель, на яких осідав собі, хто лише хотів. Але таких охочих було дуже мало.
Щойно пізніше, десь під кінець першої чверті 17-го століття збройні експедиції колонізаторів, вибивши у жорстокій боротьбі індіянські племена з острова Котінґа, почали там оселюватися. Це був головно різний зброд злочинців та авантюрників, які ховалися від переслідування закону і, користаючи з безгосподарних земель, знаходили собі там безпечне пристановище.
Обставини, однак, змінилися, коли десь у тридцятих роках 17-го століття на Котінгу прибув з Кананеї фідальґо еспанського роду — дон Ґабрієль де Лара. Енергійний і спритний, він, перш усього, дійшов до порозуміння з племенами каріжо і не лише став з ними на мирну стопу, а й зумів заохотити їх до всілякої помочі у заснуванні нової оселі на материку. Ця оселя, що вибрала собі місце біля устя впадаючої в затоку ріки Ітібере, виросла у теперішнє місто й головний порт штату Парана — Парнаґву.
Другим важливим потягненням Ґабрієля да Лара було — уміння підібрати собі гідних людей з родової шляхти, опираючись на яку, він скоро упорався з небажаними жителями Котінґи і, або примусив їх утікати, або скоритися своїй владі. Ціла околиця опинилася у твердих і господарних руках ніким не іменованого адміністратора.
Парнаґва — одне з найстарших міст Бразилії, славне найстарішою в державі церквою Матері Божої з Вервичкою («Носса Сеньйора до Розаріо»). Історія нам не зберегла дати, коли була ця церква збудована, відомо лише, що в 1578-му році вона вже існувала, а в 1661-му потребувала капітального ремонту. Хто і яким способом зважився побудувати церкву в умовинах постійної смертельної загрози від племен каріжо, — ми того не знаємо, бо перші вірогідні дані, які доходять до нас у документах, пов’язані з іменем згаданого вже Ґабрієля де Лара.
Ґабрієль де Лара, народжений і вихований вже в Бразилії, відіграв величезну ролю в історії міста Паранаґви та його околиць. Завдяки його організаційному хистові і працьовитості, Паранаґва в 1648-му році була піднесена до значення віли[2], а Ґабрієля де Лара іменовано її капітан-мором, себто адміністратором. Пізніше Ґабрієль де Лара посів усі головніші урядові пости в підпорядкованій йому місцевості І тримав їх до самої своєї смерти, що наступила в 1682-му році.
Але в ті часи, до яких стосується наше оповідання, Паранаґва ще не була зазначена на картах, хоч на островах і суходолі вже десятиліттями писалася кривава історія завойовництва Нового Світу.
Отже, над водами Паранаґви стояв рум’яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року...
***
Острів Котінґа, такий мальовничий здалека, зблизька виглядав дуже непривабливо, подобаючи скоріше на великий смітник, що разив око своїм образливим контрастом до непорочної голубизни неба, чітких рельєфів мрійної, чистої зелені й до решти краєвиду, який манив до себе непереможним чаром.
Круті схили острова пообсідали ліплені з глини халупи під очеретяними, або пальмовими стріхами, з маленькими прорізами замість вікон і дверей, і дивилися непривітно й недовірливо, наїжившись сірими покрівлями. Ніжно-білий килим піску, що збігав у хвилі затоки, був загиджений обгризеними костями, риб’ячими головами і хребтами, лушпайками і всяким іншим непотребом, який розкладався від гарячого сонця і видавав незносний сморід.
Назагал острів нагадував якийсь циганський табір. Тут і там палали вогнища, біля яких готувалася невибаглива вечеря, сюди й туди вешталися без діла різні люди: білі, метиси, муляти і мурини. Повдягані в барвисті, або облізлі від сонця й давности ганчір’я, напівголі, чи то майже зовсім голі, озброєні до зубів, або й без усякої зброї, вони то присідали біля вогнищ, запалюючи свої люльки, то збиралися гуртками й обмінювалися здогадами щодо цілі прибуття корабля, який тепер дрімав, стиха похитуючись на водах затоки. Жінок мало, та й то самі індіянки, метиски й муринки, зате дітей — багато. Цвіркотливі й непосидющі, як горобці, вони з криками ганяли довкола вогнищ, чубилися, або шарпали матерів за одежу, допоминаючись їжі. Коротко сказавши, населення острова представляло собою збір різноманітностей і контрастів, який рідко можна де зустрінути. А однак всі ці люди мали спільну рису у виразі облич і в рухах тіла, мали спільне тавро, покладене на них тяжким, повним гірких досвідів, життям: вони всі, включаючи дітей, були насторожені й недовірливі, ніби кожної хвилини обиралися оборонятися, чи нападати.
1
Кіньйон — дослівно «частина».