Досить довго говорив дон Елеодоро, потім те саме, але в інших варіянтах висловив Жібальдо, і на кінець дійшла черга до Себастьяна.
— А ось і мій молодший син — Себастьян Педро Лоуренсо Ебано Перейра, — представив дон Елеодоро, — якого поручаю великодушній вибачливости й прихильности шляхетних пань...
— А я насмілююся відразу з тієї великодушности скористати, — низько вклонився Себастьян, однак, говорив голосно і відважно, — бо, хоч шляхетний батько і мій достойний брат, — легко вклонився він названим, — напевне й не вичерпали всіх високих прикмет шляхетних сеньйор, але вже вичерпали всі вирази для такого незугарного промовця, яким є найпокірніший слуга найзнатніших у Новому Світі пань...
Так говорив Себастьян і низько кланявся, а в той самий час його темні очі й стягнена шрамом нижня губа бризкали веселістю, в якій не знати, чого було більше: щирого захоплення, чи глуму?
— Милосердя благаю для цього зухвальця! — скрикнув дон Елеодоро. — Він постійно забуває, що язик — не меч, з слово — не стріла, і що орудування зброєю, а мовою, — вимагає зовсім інших засад...
— Думаю, — усміхнулася ласкаво дона Ізабела, — що шляхетні лицарі Ебани рівно ж спритні в одному й другому... Просимо ж заходити. Відвідини шляхетного дона Елеодора і його достойних синів уважаємо за велику честь для нашого скромного дому... Доне Ґабрієль, просіть же до господи і наших шановних сусідів...
І дон Ґабрієль, як велить етикета, просив. Але сусіди, як веліла та сама етикета, відмовилися. Усі бо розуміли, що не випадає стороннім перешкоджати при першій зустрічі двох родин, між якими заносилося на інтимніші зв’язки.
— Ми дуже дякуємо шляхетним сусідам за запрошення, — висловив спільну думку дон Пенеда, — але скористаємо з ласкавости трохи пізніше.
— Дуже добре! — схвалив дон Елеодоро. — Якраз я мушу побачити всіх чільніших людей вашого міста, бо маю для вас важну новину.
Присутні нашорошили вуха і повитягали з цікавости Шиї, навіть Ґабрієль де Лара запитливо подивився на свого приятеля, але через те, що приятель тільки таємничо усміхався, сказав:
— Сподіваюся якоїсь приємної новини, яка напевно торкатиметься нас усіх, тому ще раз прошу наших шановних сусідів завітати вечором з родинами до нашого дому.
Сусіди подякували й гурмою посунули з двору, обмірковуючи по дорозі, що то за новина їх чекає, а гості й господарі увійшли до великого і пишно обставленого сальону.
Дон Елеодоро, звичайно, поспішив наговорити компліментів родині де Лара, дивуючись і хвалячи собі витончений смак, з яким був прибраний дім, а господар тільки вдоволено посміхався.
— Прошу сідати, — запрошував він, — поки там що до чого — поговоримо собі в родинному колі...
Однак, «родинне коло» відразу розпалося на три частини: Елеодоро й Ґабрієль сіли собі за великим столом і відразу поринули у справи Копальняного Дистрикту, дон Антоніо, хоч воно і не дуже випадало, затягнув Себастьяна на бік і запропонував йому партію шахів, а дона Ізабела, посадивши біля себе на канапі сестру, вказала навпроти місце Жібальдові.
З’явилися незмінні обслуговувачки столу — Барбара й Саломея — обнесли довкола таци з солодощами і напоями й поставали біля дверей, готові на кожний поклик господарів, чи гостей.
Дон Елеодоро привіз обох синів на вибір, але першенство належалося Жібальдові, як старшому. І молодий кавалер виявив себе гідним своєї ролі. Сидів на кріслі у повній пошані до співбесідниць позі і зразу ж найшов тему, якою зацікавив господинь дому: оповідав про свою останню виправу по ріці Тієте і пригоди, яких у цій виправі зазнав з цілою своєю бандейрою. Були там захоплюючі випадки з дикими звірями, крокодилами, гадюками й індіанськими племенами, були описи водоспадів, переправ човнами через ріки і тяжких переходів через праліси.
Треба признати, що Жібальдо був красномовним оповідачем, то ж і не дивно, що цілковито полонив увагу слухачок, примушуючи їх щохвилини то дивуватися, то лякатися, то радіти зі щирого серця. Їхні вигуки додавали лицареві ще більше охоти до оповідань і робили їх ще живішими і образнішими. Доходячи до якогось особливо напруженого пункту, він підіймав ліву руку й обережно торкався пучкою до свого волосся на лівій скроні, зраджуючи тим, що й тепер спогади його хвилюють. При тому зовсім не був хвальком, не намагався підкреслювати ані свого розуму, ані сприту, ані відваги, навпаки, говорив про себе, як про «ми» і про особу другорядну. Частіше згадував Себастьяна, і той, почувши своє ім’я, підводив голову від шахів та посилав братові теплу, доброзичливу, але й заразом трохи іронічну посмішку.
— І так, — кінчав своє оповідання Жібальдо, — налазилися і намучилися ми добре, але ні золотих гір, ні діямантових скель, про які уперто оповідали нам люди, не знайшли.
— Мусіли ж ви бути дуже огірчені невдачею, — співчутливо сказала дона Ізабела.
— Шляхетна сеньйора зволить помилятися, — заперечив Жібальдо. — Ми, правда, не знайшли того, чого шукали, але я від самого початку в казки не вірив.
— Мій шляхетний брат, — засміявся Себастьян, — коли йде в похід, то здебільша тільки для того, щоб розвіяти якийсь міт.
— А мій шляхетний брат, дотримуючи мені незмінно товариства в походах, робить це тільки для того, щоб потім зі мною разом посміятися.
— Як бачу, ваші походи цілком виплачуються... — усміхнувся дон Антоніо.
— Чому ж — ні? — стрепенувся Себастьян. — Я люблю походи хоч би тому, що в них людина пізнає багато цікавого.
Дон Елеодоро, відірвавшись на хвилину від розмови з приятелем, сказав з добродушним докором:
— А я, доне Себастьяне, мій дорогий сину, вже з нетерплячкою чекаю, коли ви перестанете дивитися на ці походи, як цікавий хлопчина, і пригадаєте, що вони сильно випорожнюють батьківську кишеню.
— Дозволю собі зауважити нашому достойному батькові, що він трохи недооцінює нашого Себастьяна, — вступився за брата Жібальдо. — Цей «цікавий хлопчик» є дуже дільною людиною в походах, і я би не радив ні людині, ні звірині мірятися з ним силою серед пралісу. То він перед лицем шляхетних пань та ще хіба за шахами має такий смиренний вигляд.
— Егеж, і зі смиренним видом дасть мені зараз мата, — зморщив брови Антоніо і викликав загальний сміх.
— Чи ж справді оплатиться робити тяжкі походи і наражати життя на небезпеку для розвіяння мітів і для сміху над ними? — повернула до цікавої їй теми Анна-Марія.
— Ні, шляхетна сеньоріто, — покрутив головою Жібальдо. — То лиш так говориться. Але насправді для мене походи диктуються іншою ціллю.
— Цікавістю?
— Ні, не цікавістю. Мій шляхетний брат, правда, ходить зі мною найбільше з цікавости і з почуття приязни до мене, але я завжди маю конкретну мету.
— Знайти поклади?
— Поклади також входять в рахунок, але не завжди і не в першому пляні.
— Що ж тоді?
Жібальдо підніс руку і торкнувся пучкою свого волосся над вухом:
— Є дві головні причини, які мене женуть у походи: шукання нових доріг у глибину краю і завоювання нових теренів.
— І що з тих доріг і теренів?
— Багато, шляхетна сеньоріто! Мусимо опановувати край і закладати нові оселі, щоб нас не випередили еспанці. Для цього потрібно знати дороги і стояти твердою ногою в найдальших закутинах пралісу. Там треба оселювати наших людей!
— І хто ж погодиться жити в тих «найдальших закутинах пралісу»?
— Я перший, шляхетна сеньоріто!
— Ви, доне Жібальде?!
— Так, сеньйоріто, я! Ми опанували лишень східне побережжя континенту і вже трохи його вивчили. Але ніхто не знає, що криється в його надрах. І я, хоч і не вірю в міти, вірю, однак, в те, що головного ще ніхто не знає. Мене манить мрія — знайти десь далеко-далеко гарну й багату місцевість, яка б мала добре сполучення з побережжям, і там заснувати місто. Залюбки оселився б у такій закутині і посвятився б для її розвитку, як посвятився ваш шляхетний падриньо для Паранаґви.