— І тоді наступив би кінець вашим походам?
— О, ні, шляхетна сеньйоріто! Нова оселя стала би для мене лишень базою і вихідним пунктом для дальших виправ. Звідси, з побережжя Атлянтику, є дуже далеко і дуже невигідно підбивати нові терени, а ще тяжче — втриматися на них. Щоб назвати землю своєю, не досить пройтися по ній туди й сюди, — її треба загосподарити.
Анна-Марія, уявивши себе дружиною Жібальда, закинутою в якийсь далекий кут дикого пралісу, приреченою ціле своє життя сидіти в порожньому домі й виглядати чоловіка, посумніла, а потім обізвалася вголос:
— Яка ж все таки сумна доля дружин завойовників!
Жібальдо побожно схилив голову, бо ж уже бачив оцю молоду панну з блакитними жилками на скронях в ролі майбутньої дружини конкістадора:
— Що ж робити, шляхетна сеньйоріто? Живемо в часі й серед обставин, які вимагають великих жертв: чоловіки для майбутнього батьківщини мусять зрікатися теплоти й затишку родинних вогнищ, а жінки — в самотности збувати дні й підтримувати вогонь, щоб їхні мужі, повернувшись з походу, могли обігрітися й відпочити. Становище жінки є тут дуже невідрадне, але подвійно почесне, тому я, наприклад, просто молюся до жіноцтва, як до святих. Можу сказати сміливо, що життя їхнє далеко важче, ніж наше. Чоловіки самим Богом створені для твердого життя, для трудів, війни й невигід. То ж нам ці походи — дрібничка. Але інша річ — жіноцтво. Воно вимагає опіки, ніжности й достатків.
— Але ж, доне Жібальде, — вмішалася в розмову дона Ізабела, бачучи, що вона набирає надто похмурих рис, — я гадаю, що і мужі й жінки мають подостатню винагороду за свої жертви!
— О, так, шляхетна сеньйоро! — поспішив згодитися Жібальдо. — Радість і любов, з якими зустрічають жінки своїх чоловіків при повороті з походів, є такою винагородою, для якої не жаль ніяких жертв!
— Жінки також мають свою винагороду, — поспішила з запевненням дона Ізабела. — Кожний похід чоловіків побільшує їхній добробут, збільшує значення в суспільстві, а, окрім того всього, жінки мають також від зустрічі радість і любов. За те все справді варто трохи понудитися.
— А все ж було б краще, коли б шляхетні лицарі, вибираючись в похід, забирали б з собою і жінок, — висловила свою думку Анна-Марія.
— О, шляхетна сеньйоріто! — запротестував Жібальдо. — А котрий би ж справжній лицар дозволив своїй дружині пускатися в такі походи?! Інша річ — індіянки, чи метиски — жінки нижчої раси і касти: ті змалечку звикли до тяжкої праці, невигід і недоїдання. Тому вони ще можуть супроводжати чоловіків у походах. Але високородні, тендітні пані — ні!
— Дон Жібальдо вважає, що високородній жінці легше лишитися вдома і роками терпіти найтяжчі муки за долю чоловіка?
— Хто ж каже, що це легко? Звичайно, ні. Але, власне, я тому й мрію про засновання оселі в дальшому кутку, щоб походи не тривали роками, а обмежувалися до кількох тижнів. Адже краще і для чоловіків і для жіноцтва, коли розлука є коротшою. Тепер ми страшно багато часу тратимо на подорожі, а його можна використати для праці на користі краю і на радість перебування в родинному колі. От, не знаю лишень, чи я знайду в світі таку шляхетну душу, яка б схотіла розділити мою долю і підтримати мої наміри? Коли б знайшов — був би безмежно щасливий і влаштував би своїй пані таке життя в новій оселі серед пралісів, про яке може хіба мріяти найзначніша жінка в европейській столиці...
Анна-Марія густо почервоніла й притулилася до сестри, не відповідаючи ні слова. А дон Жібальдо тягнув далі:
— Але що ж? Навряд, чи така самовідречена душа знайдеться, а, як і знайдеться, то невідомо, чи дасть мені свою руку... Може, знайде достойнішого... Ми з братом не маємо ні матері, ні сестри, а наш шановний батько також рідко коли буває вдома — все їздить у різних справах. Ми не маємо нікого, хто б нас зустрів на порозі дому й привітав біля теплого вогнища...
Тут Жібальдо, похиливши голову, зажурився.
Пані зворушилися до сліз і дивилися на нього співчутливо.
— О, доне Жібальде, — врешті промовила схвильовано Анна-Марія, — я бачу, що шляхетний сеньор сам себе недооцінює, але я переконана, що не одна панна з найшляхетнішої родини з радістю прийняла б руку такого видатного лицаря і уважала б за честь для себе розділити вашу долю і підтримати ваші наміри...
Вона не казала нічого конкретного, але досить було глянути на вираз її темних очей і її збудженого обличчя, щоб пізнати у ній саме ту, яка б охоче погодилася на життя в глухій закутині пралісу і на терпеливе очікування свого чоловіка при завжди розпаленому вогнищі...
Жібальдо зрозумів її й відразу повеселів, окрилений натяком на можливість вимріяного ним щастя, та почав далі снувати свої пляни на майбутнє.
Час пролетів непомітно, і дона Ізабела врешті підвелася, бо треба було зайнятися приготуванням до вечірнього прийняття. За нею, мов на команду, схопилися і всі три Ебани, відразу пригадавши собі невідкладні справи: дон Елеодоро пригадав собі, що має поїхати з Жібальдом на корабель, а Себастьян мав припильнувати перевезених на берег речей і товарів. Антоніо зголосився до товариства старших Ебанів, дон Ґабрієль хотів помогти Себастьянові, але увійшов отець Жоакінь і попросив його на кілька слів дискретної розмови. Так порозходились усі, й лишилися самі пані дому.
— Ну, і дуже страшні показалися Ебани? — спитала дона Ізабела весело.
— Ах, сестричко, я навіть ніколи собі не уявляла, що вони такі! — захоплено вигукнула Анна-Марія. — Який мудрий дон Жібальдо, який відважний, який діловий, яка витонченість у нього в поведінці й розмові!
— А що, а що, привереднице! — грозила дона Ізабела пальцем. — Я ж тобі казала. І не зіпсувала їх домішка індіанської крови, правда?
Анна-Марія пригадала собі випадок на ґанку й закопилила губку:
— У всякому разі, дона Жібальда — ні. Але щодо дона Себастьяна... Не знаю... Він мені зовсім не сподобався.
— Слава Богу! — пожартувала дона Ізабела. — Добре, що тобі сподобався лишень один, бо, коли б сподобалися юбидва, був би з того великий клопіт...
— О, доно Ізабело, я ж ще нічого не сказала! — вкрай засоромилася панночка і сховала обличчя на грудях сестри.
— Ну, ну, — поцілувала її дона Ізабела, — не маєш чого переді мною соромитися. Я мушу знати все і дуже тішуся, що ти зуміла належно оцінити дона Жібальда. Іди ж переодягнися. Зараз пошлю до тебе Жарі... Ах, правда, я й забула... Не знаю, що з нею зробимо? Я все ж таки не можу повірити, щоб вона була здібна на такий ганебний вчинок.
— Ах, доно Ізабело, моя найдорожча сестро, я задля сьогоднішнього дня готова їй все простити. Може й справді вона не винна. Прошу йти й не турбуватися. Я сама її знайду і спитаю по-доброму. Якщо вона ті сережки й взяла, то віддасть, і більше такого не зробить. Тільки де ж вона поділася? Напевне, дурненька, з переляку десь заховалася і на очі не показується.
Жарі дійсно заховалася, але недалеко: вона весь час сиділа в коридорі за дверима в темному кутику й чула все.
— Слава Богу! — перехрестилася радісно. — Але треба вдавати, що я зовсім не ховалася і щось роблю...
Вичекавши, поки дона Ізабела й Анна-Марія відійшли далі, вона вислизнула зі свого сховку і почала збирати покинутий посуд. Забравши дзбанки, тарілки й кубки на тану, рушила до кухні, але у великій їдальні несподівано наткнулася на Себастьяна, що оглядав портрети на стінах.
— А-а, ти?! — радісно здивувався Себастьян і загородив дівчині дорогу.
Жануарія стала, спустивши вії на очі, де й тепер грали таємничі зайчики. Себастьян більше нічого не говорив, лишень мовчки любувався вродою молодої рабині.
— Шляхетний сеньйор зволить дарувати, — тихо обізвалася Жарі, не підводячи очей, — але я мушу йти.
— Куди ж так поспішаєш?
— О, достойний кавалер кпить собі з бідної рабині, ніби не знаючи, куди вона може спішити...
— Справді так спішиш? — продовжував жартувати Себастьян і далі не давав проходу. — А я просто вмираю зі спраги! Дай мені чогось випити.