Вістка блискавкою облетіла всю господу й донеслася у всі закутки: Жануарія обікрала панів! Жануарію битимуть на конюшні!
У дворі зароїлося від цікавих, бо збіглися вже й сусідські слуги, і коли, нарешті, біля чорного входу з’явився урочистий Маврикій, тримаючи в одній руці канчука, а в другій — волосся дівчини — всі завмерли від напруження.
А Жануарія вже більше не була ні цинічно-сміливою, ні самовпевненою. Перелякана, напівбожевільна від розпачу, вона кричала і впиралася з усіх сил. Це додавало ще більше поваги Маврикієві у виконанні його такої важливої функції. Вдаючи цілком байдужого до криків і спротивів своєї жертви, він тягнув її далі, лиховісно поблискуючи очима. Нема де правди діти — любив розправи на конюшні й жалував постійно, що такі нагоди рідко трапляються в домі де Лара, то ж сьогодні мав подвійну приємність: і за саму розправу, і за розправу саме над Жануарією, якої попросту не зносив. Йшов помалу, але твердо, і кожних кілька кроків з насолодою шарпав дівчину за волосся.
На середині подвір’я його перепинила Сабія, кинулася перед ним на землю, вчепилася, наче кліщами, за його ноги і закричала:
— Не бий її, Маврикіє, не бий! Вона молода, вона не знесе батогів! Бий за неї мене, Маврикіє, бий, скільки хочеш! О, доню моя, доню! Моя єдина дитино, моя Жаїро!
Маврикій відпихав жінку ногами, але через те, що йому це не вдавалося, скрипнув зубами і заніс канчук.
— Стій, мамелуче! — вхопив його за руку Пірауна, що виріс несподівано, ніби з-під землі. — Не смій бити ні жінки, ні доньки, бо не жити тобі на світі! Я сам піду до пана... Я сам йому скажу...
На Пірауну страшно було дивитися: його очі налилися кров’ю, лице посіріло, як земля, а голі груди ходили, ніби боки загнаного коня.
— Не бий, мамелуче, ні жінки, ні доньки, бо горе тобі буде!
В голосі Пірауни чулася така глуха розпука, що перед нею блідли крики Жануарії й ридання Сабії.
— Геть!!! — вереснув Маврикій, пробуючи звільнити руку.
Але Пірауна не пускав. Стояв, як скеля, і роззирався довкола божевільними очима.
— Васко, Пасквал, Жвоне! Чого стоїте?! — вдався Маврикій по допомогу. — Заберіть це сміття з дороги!
Закликані мамелуки накинулися на Пірауну, хтось підхопив Сабію, і Маврикій, ще з більшою силою шарпнувши Жануарію за волосся, потягнув її далі.
Частина глядачів лишилася дивитися на бійку, що її звів Пірауна один проти п’ятьох, частина, переважно жінки, тримали й зацитькували Сабію, але більшість посунула вслід за Маврикієм до конюшні.
Аж тут знову сталася несподівана річ: стрибаючи, мов леопард, через натовп продерся Себастьян і вже при самому вході в конюшню, вчепився за комір Маврикія.
— Стій!!! — крикнув люто. — Пусти дівчину!
Заскочений втручанням високого гостя, Маврикій розгубився:
— Шляхетний сеньйор зволить жартувати, бо розпорядження пана дому...
Але Себастьян не мав охоти жартувати, а ще менше — вислуховувати пояснень слуги. В одній секунді батіг вилетів з рук Маврикія і, описавши круту параболу, зі свистом упав десь поза натовпом, друга рука мамелука, викручена, як перевесло, опинилася за спиною її власника, а сам Маврикій охнув і з усього розмаху сів просто на купу гною, недавно викиненого з конюшні.
— Що сталося, Жарі? Що сталося? — допитував Себастьян, термосячи дівчину за плечі.
Але через те, що потрясена дівчина не могла прийти до голосу, хтось послужливий поспішив з поясненням:
— Вона вкрала в панів сережки, і за те її мають бити батогами...
— Неправда, неправда, неправда!!! — нагло закричала Жарі. — Нічого я не крала! О, Боже мій, яка ж то ганьба!
І стільки глибокого й гарячого обурення було в її словах, стільки болю й щирости, що вже ніхто більше не вірив у її провину.
— Тихо, Жарі, тихо! — суворо сказав Себастьян, і його шрам на підборідді затремтів, надавши обличчю зловісного вигляду. — Ходім до панів...
Мовчки розступився перед ними натовп і супроводив їх якимись понурими поглядами, а навіть зв’язаний по довгій боротьбі Пірауна звівся на ноги й мовчки слідкував очима за дивним гостем, що вів його доньку за руку.
А в домі в ту хвилину почулися також вигуки й біганина.
— До сто чортів! — гримів голос Ґабрієля де Лари. — Сеньора, видно, осліпла на старости літ! Гей, там! Приведіть зараз же Жануарію! Скоро, скоро, до сто чортів!
І, не чекаючи виконання розпорядження, він сам вискочив на подвір’я, де відразу зіткнувся з Себастьяном і Жануарією.
— Шляхетний доне Ґабрієлю, — почав Себастьян, — прошу великодушно дарувати, але зайшло прикре непорозуміння...
— Знаю, знаю! — гримав далі де Лара. — Моя ста... дона Ізабела вже знайшла сережки. Зачепилися десь там поміж іншими брязкальцями і лежали собі спокійно в касетці. Не можна було раніше краще пошукати, але треба було чекати, поки цю амбітну креатуру* на конюшню повели... Хай дідько возьме всі сережки і всі бабські брязкальця! А ти, дурна, — звернувся до Жарі, — що за комедію видумала, га? Чому збрехала сама на себе? Та я ж у це від самого початку не вірив! Ой, треба би було тебе за кару попарити трохи на конюшні, але, маєш щастя сьогодні: прощаю на цей раз. Але два дні не показуйся мені на очі, чуєш? Щоб ні завтра, ні післязавтра я тебе не бачив! Маєш вільне і можеш робити, що хочеш. Марш!
За цим гриманням і лайкою у Ґабрієля де Лара пробивалася ніяковість і така глибока радість, що у дівчини потепліло на серці. Зложила панові глибокий уклін, поцілувала його руку і увійшла до дому.
На порозі до своєї кімнати зустріла дону Ізабелу, заплакану і, як звичайно у всіх прикрих випадках, розгублену. Баронівна стояла побіч і мала вигляд вкрай спешений і неприязний.
— Жарі, — захлипала дона Ізабела й обняла похресницю за шию, — навіщо ти так сказала? Чому не оправдалася?
Жарі холодно відвела руки хресної матері й визволилася з її обіймів.
— Коли б так сеньйору, доно Ізабело, хтось обвинуватив у злодійстві, чи сеньйора також уважала б за гідне оправдуватися? — спитала гордо. Не вжила слова «мадриня», бо в цей момент відчула, як щось безповоротно увірвалося поміж нею і цією старіючою немічною жінкою.
Відповідь була зухвалою, навіть безличною, але Жануарія зараз була поза межами приписів і кари, і не оминула нагоди, щоб з того не скористатися. А дона Ізабела, свідома своєї вини, також не мала сили запротестувати, чи обуритися, то ж змовчала, приймаючи образу, як належну відплату.
— Іди, Жарі, — сказала тихо. — Дон Ґабрієль наказав дати тобі два дні вільного. Сеньйоріта також обійдеться без тебе... Барбара тебе заступить...
Жануарія ледве помітно хитнула головою і попростувала до своєї кімнати. Тут лишень відчула, що обличчя її палає, щемить шкіра на голові, а тіло в багатьох місцях болить і пече.
З огидою зірвала з себе пошматовану одежу, замкнула двері й кинулася на ліжко.
Лежала, мов у якомусь гарячому, задушливому й густому тумані, що пік мозок, давив на серце, гасив кожну виразнішу думку й живіше почування. Одне лишень у тому всьому було відрадне — свідомість безпеки, відпочинку, принаймі, тимчасового. Інколи у неї ставали перед очима окремі моменти з сьогоднішнього дня, й тоді вона здригалася, але зараз же старалася відігнати всякі спогади геть і не думати ні про що. Чула, як дім поволі почав виповнятися голосами гостей, гамором і метушнею, але їй здавалося, що це все десь дуже далеко від неї.
Так пролежала до смерку, і лежання знудилося. Встала, одягнулася й почала міркувати, що з собою робити, як під дверима обізвалася Барбара.
— Жарі, Жарі, а відчини но мені, скоро!
Жарі відчинила і впустила Барбару, яка несла повну тацу їди і запалену свічку серед неї.
— Дона Ізабела веліла тобі принести вечерю, як справжній пані, — пояснила муринка і засміялася.
— Забери назад! — похмуро розпорядилася Жарі. — Я не хочу їсти.
— Хі! Мені нема діла до того, чи ти хочеш їсти, чи ні, а сказали принести — я принесла.
Барбара спритно викладала полумиски на стіл, а, коли скінчила, втомлено сіла з тацою в руках просто на підлогу під дверима.
— І-і-і! — зітхнула вона, обтираючи пітне обличчя. — Там таке робиться! Ти вже чула?