— Що?
— Що Паранаґва тепер уже віла, а дон Ґабрієль — капітан-мор. Гуляння в місті й вільне на сьогоднішній вечір для всіх рабів. Тільки ми мусимо гарувати... — додала на кінець сумно.
Жарі налляла собі трохи овочевого соку до кубка і пила його мовчки.
— А ти що робитимеш? — спитала Барбара.
— Йду.
— Йдеш на забаву? От, щаслива! Повезло тобі сьогодні: і не били і два дні вільного дали. Хі-хі-хі! А... а знаєш, що?
— Ну?
— То сеньоріта сьогодні з заздрости зробила.
— Що плетеш? З якої заздрости?
— О, ти ще й питаєш! Та ж сьогодні Маврикій волочив тебе на конюшню...
— Годі, Барбаро! — роздражнено увірвала Жарі. — Не хочу слухати! — і рішучо взялася за клямку дверей.
— Чекай, Жарі! — поспішно зашепотіла Барбара. — Ти ж нічого не знаєш... Але я щось бачила... Розкажу тобі, коли мене не зрадиш... Розказати?
Муринка, видно, була сьогодні виїмково добре до Жануарії, як до героїні дня, успосіблена, а, окрім того, її палило бажання — поділитися відомостями, на які вона посідала виключне право.
— Що бачила? — зацікавилася Жарі й пустила ручку дверей.
— Бачила, як тебе й Себастьяна сьогодні підглядала в їдальні наша сеньоріта. Хі-хі-хі! — порскнула сміхом муринка й зараз же затулила собі уста долонею. — Стояла за котарою* й дивилася... Вона бачила тільки вас, а я — вас і її. Хі-хі-хі! Видно, сеньоріті дуже не сподобалося, що той кавалер залицявся до тебе, бо вона зараз же побігла до дона Ґабрієля і наробила крику на цілий дім про сережки... Їй напевне жаль для тебе одного брата, бо вона хотіла б вийти заміж відразу за обидвох. Хі-хі-хі!
Все це видавалося Барбарі дуже забавним, і вона раз-по-раз порскала сміхом, затуляючи собі уста і боязко озираючись на двері.
— Але ти, Жарі, не будь дурною, — накінець по-приятельськи порадила Барбара. — Не пускай того гарного кавалера зі своїх рук, а виходь за нього заміж, і тоді станете з сеньйорітою братовими. О, вона дуже собі того не бажала б, а ти зроби їй так на злість. Хі-хі-хі!
— Барбара-а-а! — гукнули десь з кухні.
Барбара затріпала руками, приложила собі палець до уст на знак того, що розмова була довірочна, і вибігла з кімнати, репетуючи в коридорі на ціле горло:
— Йду-у-у!
Жануарія постояла ще трохи, до краю схвильована словами муринки, повторюючи собі пошепки: «Виходь за нього заміж... Виходь за нього заміж...»
Потім погасила свічку й тихенько вийшла надвір.
Бажане слово
Стояв погідний, півпрозорий вечір, зітканий з синього шовку темені, припорошений золотим блеском яскравих зір, напоєний запахом камелій, що фосфорично голубіли в сутінках і видавалися порцеляновими коронами серед темного листя. Багаття, розложені бездомними десь поза містом, своїми гострими, рухливими язиками жадібно лизали синю прохолоду й курили в небо сиво-чорним димом, або сипали рясними іскрами.
Трохи повагавшись, Жануарія постановила вийти задньою брамою до ріки й скупатися. Пройшла двір, господарські забудови, минула сторожу при брамі й за кілька хвилин в нерішучости спинилася над берегом Ітібере. Вперше була тут так пізно, і все довкола видавалося їй дивним і незнайомим. Широко розлита по пісках, тиха й лагідна при денному світлі, ріка тепер мала зовсім інакший вигляд: її веселе блискуче плесо в цю хвилину стало чорним і загадковим, а хвилі, гнані припливом моря проти течії, билися об береги й хлипали, ніби знеможені від довгого ридання.
Ставши на горбику, Жарі глянула у воду. Якась сильніша хвиля підкотилася їй під ноги й зараз же відскочила назад, а дівчині видалося, що ріка ліниво зіпнула, відкрила бездонну, чорну пащеку й завмерла, чекаючи на жертву.
«Ходи! — казала й накидала магнетичні сіти, що паралізували дівчину й тягнули у вогку отхлань. — Ходи, ти моя!»
Жануарія подалася крок назад і струснулася, звільняючись від липких тенет гіпнози. Її обняв жах, такий пронизливий і гострий, що вона мерщій кинулася тікати геть від ріки.
— Х-х-а! — іронічно хлюпнула їй навздогінці Ітібере й таємничо замовкла.
Щойно відбігши далеченько, дівчина трохи заспокоїлася й почала сама себе картати:
— Ну, і чого я така смішна? Ввижається мені, не знати що! Та тут же, скраю, зовсім мілко, і дно незрадливе. Чого ж боятися?
Але вертатися все ж не важилася. Йти в місто — також ні. Там уже на вулицях палали вогнища, грали музики, лунали співи й сміхи розбавлених рабів і слуг. З ними не мала охоти стрічатися. В домі де Лара аж гуділо, а крізь повідчинювані вікна лилися на вулицю потоки світла й гамір балю.
Отже, ні в домі, ні в місті не було чого робити.
Ще трохи повагавшись, дівчина повернула ліворуч і, обходячи пристань, поволі побрела далі, де не було небезпеки когось зустріти на морському березі.
Йшла й думала...
Що, справді, чекає її в майбутньому? Анна-Марія, як по всьому видно, одружиться з Жібальдом. І тоді? Забере її з собою, видасть заміж за раба і лишить при собі, бо ж треба буде комусь управляти домом шляхетної нездари — сеньйори Ебано Перейри... Прикладати якусь вагу до залицянь Себастьяна? Ох, Боже, він якраз є таким, про якого раніше мріяла Жануарія! Але чи це можливе? Ще недавно таке щастя видавалося їй цілком природним, але після приїзду Анни-Марії все змінилося. Жарі стала почувати себе меншою, негіднішою, і мрії її вже не сягали так сміливо далеко. Де-де їй числити на Себастьяна?!
А, однак, чому ж би й ні? Чи вона погана собою? Чи поступиться розумом і вихованням перед першою-ліпшою шляхтянкою? Чи ж не одружуються багаті кавалери з зовсім дикими індіянками? Що ж би було в тому неможливого, коли б Себастьян і справді захотів одружитися з нею? Але, правду сказала Барбара, Анна-Марія того собі не бажала б і не допустить до того, напевно! Чи ж не заявила недавно, що не дасть Жануарії вільної? А, може, надумається, подобріє?
— От, коли б так піти до старої Квевезу! — впала на помисл дівчина. — Вона сказала б правду. Як шкода, що до неї далеко, і дорога небезпечна! Але, коли б поїхати гуртом ще з кимось... Попросити у дона Ґабрієля коней... Гм...
— Жаїро! — увірвав її роздумування несподіваний оклик, і дівчина аж кинулася з переляку. Оглянулася — за нею йшов Пірауна.
— Почекай, Жаїро, маю тобі щось сказати...
Жануарія зупинилася й чекала, але батько м’явся, видимо, не знаючи, з чого почати розмову.
— Куди ж ідеш, Жаїро? — спитав урешті.
— Ет, сама не знаю! Йду собі — і все...
— А що пани кажуть, Жаїро?
— Нічого не кажуть, Пірауно. Зробилися дуже добрі й дали мені два дні вільних, бо бачать самі, що були несправедливі до мене.
— А вони можуть бути справедливими?! — несподівано вибухнув Пірауна. — Чи ж то вже справедливість, коли раба менше б’ють, ліпше годують, чи дають йому два дні вільних?! О, Жаїро, щастя їхнє, що сьогодні так скінчилося, бо, коли б хоч один удар спав на тебе, — мав би Ґабрієль зараз іншу забаву!
— Що б ти зробив? — злякано спитала Жарі.
— Н-не знаю... Н-не питай ліпше... — крізь сціплені зуби відповів Пірауна. — Але з мене вже й так досить панської доброти і справедливости...
— Не говори дурниць, Пірауно, і не гріши! — вступилася за панів Жарі. — У нас лишень одна сеньйоріта зла, як гадина, ну, і дона Ізабела трохи змінилася через неї. Але дон Ґабрієль? Можеш на нього нарікати? От, коли б ти попав до Томаза Фернандеса, який ніколи не розмовляє з рабами без канчука в руках, або до Вале Порто, у якого раби падають з голоду і сплять у кайданах, — ти б тоді належно оцінив нашого пана...
— Для мене, Жаїро, вони всі однакові!
— А для мене — ні! Я таки волію дона Ґабрієля.
— А я волію не мати нікого! Але для тебе, Жаїро, то треба би було такого, як Томаз Фернандес, чи Вале Порто, або ще й гіршого...
— Дякую... Бачу, що ти бажаєш мені добра...
— Тільки добра, Жаїро! Бо наші пани отруїли твою душу ласками і подарунками, примусили тебе забути про рабство, заглушили у тобі бажання до свободи, вбили твою гордість... Але, коли б ти була рабинею Томаза Фернандеса, чи Вале Порто, ти б думала і почувала інакше. Твоє тіло було б брудне, виснажене і вкрите кривавими рубцями, але душа була б здоровою. Тепер же твоя душа гнила, як корінь рослини, що вибуяла на занадто жирному ґрунті...