— Мені здається, що то твоя душа гнила, Пірауно, — неприязно відповіла Жарі. — Належиш до невдячних і не ціниш добра. Зіпсували тебе ласки дона Ґабрієля.
— Мене — ні, Жаїро! — заперечив Пірауна. — Був такий час, признаюся, але це вже минуло. Я тепер не хочу ні ласк, ні добра з ворожих рук!
— А чого ж ти хочеш?
— Волі, Жаїро!
— Ба, Пірауно, чи ж то один хоче волі? Чи ти думаєш, що я її не хочу?
— Так?! — невимовно зрадів Пірауна. — Для чого ж ми тоді тратимо час? Коли хочеш волі — тікаймо! Тікаймо, дитино! — і він ухопив Жарі за руку.
Дівчина зовсім не сподівалася такого звороту розмови і злякалася:
— Тікати?! Як це можна тікати? Та нас же піймають!
— Не піймають, Жаїро, ні! Ліси великі, і ми зайдемо в таку гущавину, де нас ніхто не знайде! Тікаймо!
Жаїра забрала свою руку від батька, і, коли заговорила, в голосі її чулося велике розчаровання:
— Ти не зрозумів мене, Пірауно: я не хочу тікати в ліси. Я волію ліпше лишитися в рабстві, ніж шукати волі в лісі. Я боюся такої волі.
— Боїшся?! — здивувався Пірауна. — То ти тому так кажеш, що родилася в рабстві й не знаєш смаку волі. Як можна волі боятися? Як можна взагалі чогось боятися, коли маєш свободу рухів, можеш боронитися і нападати?! О, Жаїро, ти не знаєш тієї розкоші, що їй ім’я — воля!
— Що мені з такої «розкоші»? — кисло скривилася Жарі. — Навіщо мені така воля, де люди ходять голі, ніколи не знають, чи завтра зможуть вдоволити голод, і кожної хвилини тремтять за своє життя, очікуючи нападу іншого племени?
Пірауна насупився:
— То ти волієш рабство?
— О, Пірауно, — запалилася й собі дівчина, — чи ж я тобі не казала, що також прагну волі? Прагну не менше від тебе, але шукатиму до неї законної дороги.
— У беззаконня шукаєш закону?! — спалахнув Пірауна. — Хто питався закону, коли мене, вільного християнина з місійної оселі, піймали на ласо? По якому закону я перебуваю двадцять років у рабстві? Хто тебе питав, чи ти хочеш бути рабинею? У цих білих шакалів закон — у віроломній силі, а сила стає віроломним законом! По правдивому закону ми повинні б були навіть не тікати, а попросту скинути цю білу пошесть у море і робити далі те, що нам подобається. Але того не можемо зробити Ми безсилі й не однодумні. Нам не лишається нічого іншого, крім ганьби втечі. А все ж і втеча менш ганебна, як покора перед віроломством, як рабство. Тому тікаймо, Жаїро, тікаймо!
— Ні, Пірауно, я тікати не буду! — рішучо заявила дівчина. — Втеча веде до лісу, а в лісі? Де певність, що ми не наскочимо на якусь бандейру й не будемо продані, попавши в ще гірші руки? Ні, Пірауно, ти вибрав поганий вихід!
— Поганий, — згодився Пірауна, — але ліпшого нема.
— Є! Хоч ти і запевняєш, що у білих нема закону, але я знайду його: мене може посватати вільний чоловік, і тоді небезпека рабства раз на все мине. Я житиму по закону в місті, а не в лісі, матиму свої добра, свій дім, своїх рабів...
Немов зненацька стебнутий батогом по ногах, Пірауна підскочив на місці, вражено видивився на доньку і спитав:
— Я щось недобре почув, Жаїро: ти хочеш мати своїх рабів? Ти?!
— Ах, Боже мій! — нервово потрясла головою Жарі. — Чи ж тут є щось дивне?
— Але ж... Але ж... Але ж ти — індіянка, Жаїро, а не біла! — зовсім розгубився Пірауна.
— Ну, і що ж з того? Вийду заміж за білого, або за мішанця...
— Ага! І будеш топорищем! — ворожо бовкнув Пірауна.
— Чим?
— Топорищем, — повторив батько, згірдливо зиркаючи з-під лоба на доньку. — Залізна сокира — міцніша від найтвердшого дерева, але нею не зрубаєш і бамбука, поки до неї не прироблять топорища з іншого дерева. Тоді вона тне ліси! Так і наші запроданці, так і мішанці: самі безсилі, але вони стають топорищем для розмаху ворожих рук. Нашу землю плюндрують білі не самі, а при допомозі дурних, як осли, каріжо, при допомозі таких Маврикіїв, таких молодців, як той, що сьогодні став у твоїй обороні. Найпідліша порода людей з двома обличчями і двома душами: супроти пана — він раб, супроти раба — пан, не є цілковито ані одним, ані другим, а в той же час є одним і другим. Ух, покрутні мерзенні! І ти також хочеш такого чоловіка, як Маврикій, або Себастьян?
Жарі образилася.
— Як ти смієш порівнювати дона Себастьяна з Маврикієм?! — накинулася вона на батька. — Що тобі той кавалер завинив?! В чому його підлість?! У відважному й шляхетному вчинкові?! Він же більше білий, як індіянин, а не кинувся на оборону індіянки, ще й рабині до того?!
— Ха-ха! — злобно зареготав Пірауна. — Велика відвага — штовхнути в гній Маврикія, знаючи наперед, що той не стане до бійки! Велика шляхетність оборонити від канчуків молоду рабиню-індіянку! Але ти, Жаїро, поговори з його рабами — і вони тобі розкажуть, скільки він уже золота зібрав на невільничих ринках, продаючи сотні таких, як ти, як я, як твоя мати, що їх виловив у лісах! О, в лісі він не боронить індіянок ні від канчуків, ні від пут, ні від ганьби! І ти, може, надієшся, що він тебе по закону виведе на волю, Жаїро?
Розмова ставала неприємною й гнітучою.
— А хоч би? — з викликом кинула Жарі, бажаючи відчепитися від батька.
Пірауна приступив до доньки й заговорив пристрасно, обдаючи її жаром, що віяв з його уст, як з печі:
— То ти ще гірша від білих, коли так! Бо вони — вороги, вони — переможці й поступають з нами, як з переможеними. Але ти?! Ти також з ними проти своїх?! О, Жаїро, я багато плакав за своїми мертвими синами, але я не знав, що то є справжній біль. Тепер знаю: найбільший біль — це ненависть до власної крови[11]. Я вже довгі роки мріяв про втечу, але не втікав через тебе. Не мав права лишити тебе в рабстві, бо думав, що колись тобі треба буде моєї допомоги, але не втікав через тебе. Не мав права лишати тебе в рабстві, бо, думав, що колись тобі треба буде моєї допомоги. Зараз бачу, що зле думав. Тепер кажу тобі: роби, як хочеш. Чекай на ласку, поки тебе звільнять, а, як не звільнять, то продадуть, чи одружать з іншим рабом. Житимеш до віку в рабстві і родитимеш нових рабів. Надієшся на того молодця? Надійся. Але гляди, щоб він тебе не зрадив. Я не вірю йому. Прощай!
Жануарія хотіла ще щось сказати, але Пірауна тільки рукою махнув, обернувся і твердим кроком подався геть.
Дівчина постояла трохи, подивилася вслід батькові, а врешті, знизавши плечима, також обернулася і пішла своєю попередньою дорогою.
М’який піщаний берег збігав просто у води затоки і виринав знову за широким водяним плесом, зібгавшись у високі горби. А десь там по другому боці тих горбів видряпувався на небо почервонілий і напучнявілий від напруги повний місяць, подібний до збиточного хлопчини, що перелазить паркан до чужого саду.
І відразу, як лишень світло з його блискучого тімени передерлося по цей бік високих перепон, затока ожила й затремтіла, збуджена з чорного сну. Морська далечінь мерщій напнула на себе багату, шиту блискотками, намітку, засріблився блакитно білий пісок, змиті з сажі темені, дерева і рістня розпростовували свої рамена і засвічувалися синьо-зеленими вогнями.
Місто верещало, вигукувало, захлиналося дуднінням бубнів, а тут, над водою, стояла велична тиша, підкреслена рівномірними зітханнями шумливих хвиль припливу. Високі гребені води наростали десь в глибині затоки, неслися нестримним бігом на прибережні піски, стрибали якомога далі, розбивалися на бризки й піну, а тоді з гомінким шипінням відкочувалися назад, щоб дати місце іншим.
Уперше велич і краса краєвиду знайшли живий відгук в душі Жануарії. Здивувалася навіть, як це досі їй ніколи не приходило в голову — вийти отак увечері й подивитися на затоку при світлі місяця. Адже це так чудово! Так легко й радісно дихається перед обличчям розсміяного сріблом водяного простору, цих мрійних високих горбів у далені, цього бездонного, таємничого неба, втиканого діямантовими шпильками зірок!
«Ти родилася в рабстві й не знаєш смаку волі»... — пригадалися їй батькові слова. І дівчині видається, що вона й справді відчуває на устах смак волі. Воля — це отой величавий, напоєний солонавою свіжістю простір, що його межами є небесне склепіння й безконечна морська даль, де родиться уперта вічна сила, що невтомно штурмує незрушимі твердині.
11
Цікавим фактом є, що в мові багатьох індіянських племен батько називає сина «Таїра», себто, спадкоємцем крови; мати називає сина «Мембіра», себто, спадкоємцем тіла. Отже, згідно з віруванням індіян, дитина одідичує кров по батькові, тіло — по матері.