Жануарія порівнює цей величавий, дихаючий свободою краєвид з домом де Лара, пригадує собі свої повсякденні клопоти, примхи Анни-Марії, старечу безрадність дони Ізабели, суворість дона Ґабрієля, хамство Маврикія, і їй стає так сумно на душі від самої думки, що до того всього треба вертатися. Це є дійсність і обов’язок Жануарії. Від них не втечеш і не скриєшся...
Але, покищо...
Дівчина пильно роззирнулася довкола — ніде ні лялечки. Та й кому тепер охота волочитися по пустельному березі, коли в місті так гомінко й весело?
Миттю скинувши з себе одежу, Жарі кинулася назустріч морю. Потужна лоскітлива хвиля, що мчала до берега, штовхнула її в груди, перекинула на пісок і, перекотившись у неї над головою, побігла далі. Дівчині забило дух, від морської води защеміла обдряпана шкіра, але це не зіпсувало настрою. Навпаки, Жарі голосно розсміялася і підставила ще раз свої плечі черговій хвилі. Ух, як це добре! Море гралося нею, як лускою кори, кидало назад на пісок, штовхало, замикалося над нею і знову викидало на поверхню, ніби корок.
І, як це не дивно, Жануарія не боялася його. Не почувала й тіни того страху, що його недавно зазнала на березі знайомої Ітібере. Море видавалося їй розбавленим добродушним ведмедем, у той час, коли ріка скидалася на чорну, зловісну гадину.
Наборюкавшись і нахлюпавшись досхочу, дівчина вилізла на пісок, стрясаючи з себе воду. Викрутила мокре волосся, одягнулася й сіла на березі, здригаючись від холоду. А додому, однак, не хотіла йти. Знову задивилася на мерехтливе плесо, розгойдане в припливі, посилаючи по ньому кудись у зоряну далечінь свої думки, а душа її тремтіла й спалахувала блискотками, як води затоки.
Море шуміло й рокотало, поглинаючи всі інші звуки, й Жарі аж скрикнула з несподіванки, коли почула, що хтось став у неї за плечима.
Оглянулася — Себастьян, і серце дівчини затріпотіло з радости.
— Так ось де ти! — вигукнув радісно юнак, змагаючись голосом зі співом моря. — А я тебе шукав по цілому місті.
Сполохана дівчина хотіла зірватися на ноги, але він натиснув її плече й сів поруч.
— Не тікай, — попросив. — Посидимо разом... Я прийшов тебе перепросити... Ти й досі гніваєшся на мене?
— О, сеньйоре, — збентежено й радісно залебеділа Жарі, — я не смію гніватися, навпаки, я мушу подякувати шляхетному кавалерові за сьогоднішню оборону...
— Ет, нема за що! То якось так само собою вийшло... Батько пізніше дуже сердився на мене...
— І шляхетний сеньйор напевне пізніше дуже жалував свого вчинку?
— Жалувати — не жалував, бо ж, остаточно, все скінчилося краще, ніж можна було сподіватися, але, правду кажучи, мій вчинок був дуже зухвалим супроти господарів дому. Я б у себе такого не стерпів. Цього не випадає робити.
Почуття гіркої образи викривило дівчині уста і вона рішучо підвелася з піску.
— Тоді моя подяка подвійна, шляхетний сеньйоре, — сказала холодно. — Але для того, щоб не наражати достойного кавалера ще раз на зухвалість супроти господарів дому, уважаю за найкраще нам зараз же розстатися і не стрічатися більше ніколи...
— Що ти, Жарі?! — піймав її руку Себастьян. — Чому?! Ти знову розгнівалася?! Ну, пробач мені, ще раз пробач! Не йди! Я готов викупити свою провину, чим хочеш, хоч і не знаю, в чому вона. Не гнівайся! Скажи, що я повинен зробити, щоб тебе уласкавити?
— Коли шляхетний сеньйор справді хоче зробити ласку для бідної рабині, то нехай зараз же вертається до гостей і сеньйоріти...
Ніби просила ласки, але тон був наказуючий, шорсткий і злий.
— А як шляхетний сеньйор не схоче цієї ласки зробити? — впав у зальотний настрій Себастьян, не випускаючи руки Жануарії.
— То тоді шляхетний сеньйор стягне ще більший гнів дони Анни-Марії на голову бідної рабині. Хай буде шляхетному сеньйорові відомо, що в тому, що сьогодні зі мною мало статися, є також провина шляхетного сеньйора: дона Анна-Марїя підглянула нашу розмову і за це схотіла на мені помститися.
— Що-о-о?! — здивувався й обурився одночасно Себастьян. — Не повірю!
— Правда, шляхетний сеньйоре, не змінюється від того, що хтось у неї не вірить...
— Але ж яке діло доні Анні-Марії до мене і до тебе?
— Того я не знаю. Сеньйор буде такий ласкавий і спитає сеньйоріту сам...
— Це би гарно виглядало! — засміявся Себастьян. — Ні, не маю охоти її питати! Хай собі думає, що хоче. Що мені до того?
— На жаль, бідна рабиня дуже залежить від того, що про неї думає її пані, а тому я таки піду...
— Ні, Жарі, ти не підеш! — уперто сказав Себастьян. — Другої такої нагоди, як оце зараз, трудно дочекатися, а я хотів би з тобою поговорити поважно... Бачу, що тобі зле в домі де Лара, зрозумів це ще від самого початку, і мені жаль тебе. Хочеш, я відкуплю тебе в дона Ґабрієля і пущу на волю. Хочеш?
— Ні, дякую, не хочу, — зробила камінну міну Жарі.
— Не хочеш? Чому?
— Бо в рабстві я все ж маю захист, дах над головою і хліб насущний. А як житиму на волі без того всього?
Себастьян нахмурився.
— От, що, Жарі, — сказав по надумі, — я можу взяти тебе з собою, дам тобі захист, хліб і дах — все, що маєш тут, а, окрім того, дам тобі моє кохання. Згода?
Мов обсипана гарячим приском, дівчина спалахнула від образи, подарувала Себастьянові повний ненависти погляд своїх звужених очей, і, не промовивши ні слова, кинулася бігти.
Аж тепер молодий кавалер оцінив усю ганебність своєї пропозиції і, торкнений почуттям глибокої провини й розкаяння, метнувся навздогінці Жануарії. Дігнавши, перепинив, ловив за руки і просив прощення. Але Жарі, відбиваючись від нього, крутила головою і вперто повторювала:
— Пустіть! Пустіть! Не хочу більше нічого слухати!
Боротьба була завзята, але остаточно Жарі переконалася, що Себастьяна не подужає. Тоді випросталася і, наблизивши своє обличчя до його, зашептала:
— Як ви сміли?! Як ви наважились?! Чи й доні Анні-Марії ви посміли б так сказати?! Напевне, ні, бо Анна-Марія шляхтянка, бо за Анною-Марією є кому заступитися. Але рабині можна робити всякі пропозиції, правда? Що ж каже на це ваше сумління? Чи ви не розумієте, що відбираєте у мене мій найбільший скарб — гідність! А, може, ви думаєте, що рабиня не має гідности? Боже, Боже! Іншим людям Ти дав маєтки, впливи, походження й ім’я. А у мене нема нічого, крім чести і доброї слави, але й ту хотять втоптати в болото!
І тут, зовсім несподівано і навпоперек усякій логіці та змістові щойно вимовлених слів, Жануарія притулилася до плеча Себастьяна і розридалася.
Знищений докорами, розчулений до глибини душі риданнями і схвильований цим дотиком, Себастьян зворушився й сам так, що мало не плакав.
— Жарі, Жарі... — лепетав він ніжно, обіймаючи дівчину за плечі. — От, бачиш, як воно вийшло... А я лишень хотів тобі добра, дівчинко, присягаю! Ну, не плач же, благаю тебе! Жарі, слухай, Жарі... А... а що б ти сказала, коли б я, наприклад, схотів одружитися з тобою?
Дівчина відразу принишкла й насторожилася. Нічого не відповіла, нічого не дала по собі пізнати, лишень стояла і чекала. Боже, як чекала!
— Ну, чого ж ти мовчиш? — спитав Себастьян. — Відповідай!
— На це питання шляхетний сеньйор, перш усього, мусить сам відповісти, — тихо сказала вона й відступила від хлопця. — Дон Себастьян ще й сам не знає, чи схотів би...
Не дивилася на співрозмовника, обернулася до нього боком, блукаючи зором по мерехтячій поверхні затоки, а все її єство в той час було гостро напружене в очікуванню.
— Це правда, — згодився Себастьян, — не знаю ще й сам... Якось воно все дуже несподівано сталося... Але ти мені страшно подобаєшся, Жарі, страшно! Так подобаєшся, що... Ет, хіба ж це можна висловити?! Знаєш, що? — несподівано змінив розмову й стрепенувся. — Ходімо на танці! Сьогодні все місто танцює. Ти вже чула, яку новину привіз мій батько для Паранаґви?
Та Жануарію не цікавила новина. Напружена до скрайніх меж якась струна в душі, струна, що секунду бреніла передчуттям невимовної радости. тепер раптом увірвалася і скінчила музику глухим тріском. І дівчина лишень з трудом стримувалася, щоб не розридатися знову.