— Незабаром має прийти офіційний наказ від віце-короля, — пояснював далі Себастьян, — але мій батько його попередив. Ти б бачила, як радіють всі, а дон Ґабрієль — особливо. Ходім же на танці!
— Ідіть самі, — безбарвним голосом відповіла Жарі. — Коли не випадає боронити чужу рабиню від канчуків, то тим більше не випадає задля неї нехтувати товариством родовитої сеньоріти. Ваше місце, шляхетний сеньоре, біля пані дому, а не біля рабині.
— Ти заздрісна?
— Ні, пане. Але сеньйоріта — так. Прошу лишити мене саму. Рабиня не має чого робити у товаристві шляхетного кавалера вночі на відлюдді. Прошу лишити мене саму! — повторила ще раз із притиском.
Досі ще ні одна дівчина так не говорила з Себастьяном, тим більше, рабиня, і тому гордий тон Жарі вколов його до живого. Але поруч почуття гніву й образи у нього ріс і подив, і пошана, і ще більше захоплення до цієї привабливої, але й недоступної та колючої, мов кактус, індіянки.
— Я нікуди не піду! — подражнено відповів Себастьян і знову піймав дівчину за руку. — Чуєш? Не піду, і тебе так скоро не пущу! О, так, можеш собі пручатися, можеш навіть кричати й кликати на поміч. Ну, кричи!
Але Жарі, замість того, щоб кликати на поміч, змінила зброю і з пручання перейшла на плач.
— Ага, тепер ти плачеш? — переможно засміявся Себастьян. — Плач, плач, тобі сльози дуже до лиця! Будеш плакати ще більше, бо, ось, я піду до дона Ґабрієля і без твоєї згоди попрошу його, щоб він тебе мені відпродав. Чень же не відмовить мені, як синові свого приятеля і братові майбутнього... Чим то йому Жібальдо буде: зятем, чи шваґром?
Не знати було, чи говорив жартома, чи погрожував поважно, бо шрам на підборідді тремтів, а очі сміялися.
Жарі відразу обтерла сльози і також силувано усміхнулася.
— О, шляхетний сеньйоре, — сказала глумливо, — з цієї нагоди у мене найменше підстав до сліз, оскільки дон Ґабрієль не має до мене права: я не є його власністю, лиш власністю Анни-Марії.
— Як?! Ти є власністю Анни-Марії?
— Так, пане.
— Ну, все одно: тоді попрошу Анну-Марію.
— Можете просити. Але кажу вам наперед, що сеньйоріта мене нікому не продасть, бо я їй потрібна, а вам, пане, й поготів, бо вона заздрісна.
Себастьян перестав жартувати й спохмурнів. Перекреслене шрамом підборіддя ствердло й набрало виразу впертости.
— Тоді попрошу свого брата вплинути на неї, — сказав зовсім поважно.
— І з того нічого не вийде: я знаю сеньоріту і кажу вам напевне, що ні дон Жібальдо, ні хто інший на неї впливу не має і не матиме.
— Гм... — прикусив губу Себастьян. — Вже для того одного варто поставити на своєму... Ти знаєш Анну-Марію, а я знаю Жібальда, і також кажу тобі напевне, що він зуміє своїй майбутній жінці наказувати. Мене він любить і для мене зробить усе, що лишень я захочу... Ех, Жарі! — скрикнув радісно й несподівано притиснув дівчину до себе. — Ми ще будемо щасливі, побачиш!
— Не хочу такого щастя! — зойкнула Жарі, затріпавпійсь у його дужих обіймах. — П-пустіть! П-пустіть мене зараз же!
— Не пущу, не пущу! — сміявся Себастьян і ще сильніше пригорнув дівчину до себе. — Не пущу ні зараз, ні потім! Люблю тебе, Жарі! Одружуся з тобою! Чуєш! Од-ру-жу-ся!
Не питав її серця, не просив згоди — ставив перед доконаним фактом: «Одружуся з тобою!» і мав право на це. Не здуріла б хіба рабиня, щоб відмовитись від такого щастя!
І Жануарія дійсно не подумала навіть про відмову. Від почутих слів світ розцвів у її очах дивною казкою, засміялося море, засміявся й місяць, а високі острови у затоці задрижали з радости. Ось воно те довгоочікуване слово! Ось той ключ, який відмикає двері рабства у вільний світ! Чи ж це не сон? Чи не помилка?
— Шляхетний сеньйор не жартує з бідною рабинею? — спитала недовірчиво Жарі, намагаючись заглянути в очі Себастьянові.
— Ні, не жартую, кажу зовсім серйозно! — блиснув зубами Себастьян. — Може поцілуєш мене за це?
— Але навіщо сеньйорові одружуватися з бідною рабинею-індіянкою, коли він може посватати найліпшу панну шляхетної крови? — продовжувала допитуватися Жарі, бажаючи впевнитися в поважности намірів юнака.
— От, що, Жарі, — не відповідаючи безпосередньо на питання, трохи шорстко заговорив він, — ніколи мені більше не згадуй про своє рабство. Я тепер тобі зраджуся, що і моя баба була також індіянкою. Дикою індіянкою, пійманою в лісі!
— Я знала про це, — тихо відповіла дівчина. — Анна-Марія свого часу навіть дуже ображалася на саму думку, що їй доведеться змішати шляхетну кров баронів фон Барт з кров’ю потомків Марії де Соуза Бріто...
Сказала це з розмислом, щоб викликати в Себастьяна неприязнь до майбутньої братової, але ніколи не сподівалася, що це матиме аж такі наслідки. Себастьян скипів, обурився, розкричався і вже мав намір бігти до дому де Лара, щоб там зробити авантуру й відмовити брата від женячки, і Жануарії коштувала багато слів, прохань, пестощів і сліз, поки його заспокоїла. Вона знала, що з розірванням відносин між Анною-Марією й Жібальдом наступить кінець і її відносинам до Себастьяна. І це, врешті, хлопця переконало.
— Ет, хай собі! — махнув рукою, трохи вгамувавшись. — Жібальдо її навчить шанувати всіх наших предків, хоч би серед них були й мурини. Хай Анна-Марія не думає, що він такий делікатний, як показався при першій візиті. Жібальдо є добрим, це правда, але, коли треба, уміє показати й силу... Лишім це, Жарі. Сідай ліпше біля мене й поговоримо собі. Дивись, який гарний місяць, яке чудове море!
Але дівчина не годилася. Її щастя було ще на занадто крихкому містку, і вона боялася за нього, вона повинна була ухилити кожну небезпеку, передбачити все, скрізь поставити для нього забороло від усяких можливостей. Тому благала Себастьяна зараз же вертатися до гостей і нікому не зраджуватися ні одним словом, особливо ж Анні-Марії. Просила його навіть якнайбільше залицятися до баронівни, ходити за нею по п’ятах, надокучати.
— Але навіщо тобі того? — дивувався Себастьян.
— Бо лишень тоді Анна-Марія й справді вийде заміж за дона Жібальда. З самої лишень приємности — спричинити комусь біль, вона це зробить. О, я знаю її!
Себастьян у душі мусів признати Жануарії рацію. Тепер він зрозумів також і ті сердиті погляди, що зустрічав від Анни-Марії під час вечері, повні злої іронії, зачіпки і підкреслену холодність, під якою, одначе, укривалося помітне бажання — сподобатися, закрутити голову, осліпити...
— Добре, Жарі, — згодився нарешті. — Я нічого не казатиму нікому, поки сеньйоріта не заручиться з моїм братом. Але не домагайся від мене, щоб я до неї залицявся. З огляду на брата я того не смію робити. Крім того, фальш і брехня — поняття, противні кавалерській чести. Я до них зроду мав огиду, то ж і тепер комедії грати не буду.
— То, принаймі, вертайтеся назад, прошу вас! Що собі Анна-Марія подумає про вашу відсутність?
— Мене це зовсім не цікавить, Жарі. Але, коли ти просиш, я вернуся. Я взагалі буду дуже слухняний і робитиму так, як ти накажеш, але, повторюю, коли у твоїх бажаннях не буде нічого такого, що порушувало б мою честь. Тому йду. Але скажи, коли ми знову побачимося з тобою?
— Не знаю, доне Себастьяне. Це досить важко... Зрештою, знаєте, що? Підмовте Анну-Марію поїхати до ворожки Квевезу.
— До ворожки?
— Так, пане, до ворожки. Але не зрадьтеся, бо дона Iзабела не пустить. Вона боятиметься гріха. Скажіть Анні-Марії, що маєте охоту проїхатися в гори Канавієрайс. Кіньми можна туди доїхати і звідти вернутися за півдня.
— То навіщо ж тут Анна-Марія?
— О, доне Себастьяне, мене ж саму не пустять, а сеньйоріті без жіночого товариства не випадає їхати. З місцевими панночками у неї дуже попсовані взаємини, і, крім того, вона не схоче мати побіч себе ніяких суперниць...
— А тебе? — перебив Себастьян.
— Мене вона ще уважатиме за найменше небезпечну і тому возьме. Півдня будемо разом з вами і не матимемо потреби укриватися.
— Хитра ти, Жарі!
— Що ж робити, пане? Рабиня мусить собі якось радити...