— Ти знову?! А що я казав?! За це — кара: десять поцілунків і ні одного менше!
«Екзекуція» почалася негайно і вимірювалася досить нечесно, бо Себастьян постійно збивався з рахунку і починав наново, «щоб було згідно з присудом». Невідомо, чи воно взагалі скінчилося б до ранку, коли б несподівано десь в лісі на далекому березі не розітнувся розпучливий, гострий крик нічного птаха урутана. Страшний зойк, ніби кричала спокій лагідної ночі, ляснув бичем по воді затоки, вужем під тортурами людина нелюдським голосом, розпорошив прослизнув по березі і сховався десь у темних лісах, що вкривали гірські кряжі на заході.
Молоді люди здригнулися і завмерли на добру хвилю.
— Поганий знак! — ледве вимовила Жарі помертвілими устами.
— Власне, що ні! — заперечив Себастьян. — Урутан завжди так кричить, коли святкує перемогу. І ми в походах дуже чекали на його крик. Це була певна ознака, що буде здобич.
— Але ті, хто мали бути вашою здобиччю, напевне інакше його розуміли... — несподівано для самої себе чомусь сказала Жарі.
— О, моя кохана, — спробував обернути все в жарт Себастьян, — часто дуже тяжко пізнати, хто буде мисливцем, а хто — здобиччю. Ось і я сьогодні вийшов на полювання, а кінчилося тим, що попав у тенети. Солодкі тенети! — і він розгладив палким дотиком уст останню трівожну зморшку з чола дівчини.
***
Дивно, але, вертаючись додому, Жануарія зовсім не думала про Себастьяна. Вся її увага була скерована виключно на те, щоб провідна ниточка до волі, потрапивши їй так несподівано до рук, не вислизнула з них. Себастьян не питав її, чи вона його любить, не питала вона і сама себе, а, коли б так хтось інший спитав, напевне здивувалася б: чи можна не любити того, хто дасть становище між людьми, ім’я і багатство? Але, оскільки ніхто нічого такого не питав, то вона не мала потреби й відповідати, або контролювати своє серце. Головним питанням моменту було: як би то відвернути від себе увагу Анни-Марії? Інстиктовно дівчина відчувала, що тут — найбільша небезпека і найбільша загроза для її плянів.
— Коли б ви, мій дурненький Себастьяне, послухали рабині й почали упадати за Анною-Марією, але так упадати, щоб аж остогиднути, — думала вона, — то все було б гаразд. Але ви зв’язані якимись там безглуздими приписами кавалерської чести і можете все зіпсувати. Однак, для мене ці приписи не існують, бо ж я не кавалер... Що ж — спробуємо діяти і за вас, і за себе при допомозі звичайної рабської хитрости...
В коридорі зіткнулася з Барбарою, що несла цілу гору брудного посуду до кухні.
— Пхі! — підсміхнулася Барбара. — Ти добре сьогодні нагулялася, ну, ні?
— Нагулялася, — весело відповіла Жарі. — Не кликали мене до сеньйоріти?
— Ні, сьогодні я услуговую доні Анні-Марії, — сказала Барбара з відтінком гордости в голосі.
— Ага... Гаразд... Може принесеш мені щось з’їсти? Я вмираю з голоду! Дам тобі за послугу червону шовкову хустину.
— Ой! — зраділа муринка. — Справді? Зараз принесу. Йди, йди, я зараз...
За пару хвилин дійсно принесла повну тацу всякого добра, поставила на столі й знову, як попереднього разу, присіла на підлозі біля дверей.
— Ну, ми сьогодні так набігалися, як ніколи ще! — сказала втомлено, обтираючи подолом зіпріле чоло. — То хоч ти помагала, а без тебе — ціле безголов’я!
Жарі мовчала, вдаючи, що дуже зайнята їдою, і не дивилася на муринку. А цікава муринка мучилася з нетерплячки, чекаючи, поки Жарі заговорить.
— Наша сеньйоріта, — не витерпіла врешті, — була дуже лиха, що дон Себастьян утік кудись з дому. Не знаєш, де він був?
— Знаю, — спокійно відповіла Жарі, кусаючи м’ясо.
— А де? — натягнула шию Барбара.
— Був на березі біля моря.
— І ти також?
— І я також, — з тим самим нескаламученим спокоєм відповіла Жарі.
— Пхі! — писнула Барбара. — Я бачу, що ти таки мух не ловиш... Але що б сказала сеньоріта, коли б довідалася?
— А що сеньйоріті до Себастьяна? Адже має свого Жібальда...
— Ну, знаєш, Жібальда, як Жібальда, але вона таки лютує, що Себастьян до тебе залицяється, а не до неї.
— Ти дурна, Барбаро! — строго відрізала Жарі. — Плетеш, не знати що. Себастьян гине за сеньйорітою, але не сміє старшому братові влазити в дорогу. На це йому не дозволяє кавалерська честь. Розумієш, що то значить?
Барбара широко роззявила свого білозубого рота й заніміла від здивування.
— Та ні! — обізвалася по добрій хвилі. — А чого ж він тоді... в їдальні... як Анна-Марія вас підглядала?
— То він так навмисне, щоб збити всіх з пантелику.
— Ч-чу-д-де-с-са! — зіпнула Барбара, покрутила своєю чорною головою і розсміялася. — А звідки знаєш?
— Бо він мені сам казав.
— Тобі?!
— Мені.
— Ч-чу-д-де-с-са! — ще раз зіпнула Барбара і від насолоди заплющила очі.
— Тобі дивно, що він мені сказав? — спитала Жарі. — О, він бідний, звірився мені по секрету, бо ж знає, що я стою найближче до дони Анни-Марії. І... і він взагалі має до індіян велике довір’я, бо його баба була також індіянкою.
— А-а-а, то, може, він також хоче одружитися з індіянкою?
— Ти дурна, Барбара! — повторила Жарі. — Не в голові йому тепер ні індіянки, ні білі, бо ж, кажу тобі, що він світа не бачить за нашою сеньорітою. Але бабу свою він дуже любив і каже, що задля її пам’яти, навіть, як ожениться, не триматиме рабів-індіян у себе.
— Та не кажи! — дивувалася Барбара. — А як же буде жити?
— Як буде жити? Власне, казав мені, що житиме дуже скромно, триматиме зо двоє, або троє наємних слуг — і все. Не хоче чути ні про великий дім, ні про гостей, ні про балі, бо не любить того. От і сьогодні також утік. Не зносить гамору, музики, сміхів — чисто, як чернець. Зрештою, не може утримати великого дому. Він дуже бідний, хоч і нікому не признається. Жібальдо — той має гроші, але Себастьян — ані дуката! Усе просадив на мандри по пралісах.
— От, який він смішний! — розжалобилася Барбара. — То хай попросить у батька — той дасть.
— Не попросить він ні в кого, бо дуже гордий. Та й навіщо йому? Каже, що його ліс прогодує, а більшого не треба.
— Е, то він не пара нашій сеньйоріті, — прийшла до висновку Барбара.
— А власне! — хитнула головою Жарі, попиваючи овочевий сік. — Тому і не набивається зі своїм коханням, бо знає, що сеньйоріта потребує іншого чоловіка. Але ти гляди: не думай ані словом загикнутися сеньйоріті про це, що я тобі тут сказала. Чуєш? Він мені це по секрету все оповів.
— Що ти, Жарі?! Звичайно, ані словом не обмовлюся! О, я вмію мовчати, як могила.
— Тож то! — повчально сказала Жарі. — Себастьян каже, що дав би собі краще голову відрубати, ніж би мав дати по собі пізнати Жібальдові, що й він любить Анну-Марію. А сам просто з глузду сходить.
— Га... Гм... Ну, от би вже до такого ніколи не додумалася... — вголос міркувала Барбара, цілком приголомшена такими цікавими новинами. — Але я вже піду, Жарі. Даєш мені хустку?
Жануарія вийняла з комоди невеличку червону хустину й подала Барбарі.
— Маєш, — сказала, — але пам’ятай: ні слова сеньйоріті!
— Ні, ні, ані не писну! — поспішно запевнила муринка, ховаючи по докладних оглядинах хустинку за пазуху, а в самої аж язик горів, так хотіла вона мерщій переповісти одержані відомости Анні-Марії: та дасть за них напевне щось ще й кращого, як хустина...
Жануарія ж, як тільки замкнулися двері за Барбарою, впала на ліжко й беззвучно розсміялася:
— Ну, шляхетна сеньйоріто, будете ви мати сьогодні що слухати! Як бачите, молодший брат під кожним оглядом партія для вас вкрай невідповідна. Його «безумне кохання» для вас має тепер тільки ту вартість, що його можна безжально стоптати й відкинути. Отже, тримайтеся міцніше свого Жібальда і дайте нам святий спокій. Ха-ха!
Стара Квевезу
Виявилося вже скоро, що і Барбара й Анна-Марія піймалися в сітку, яку сплела хитра індіянка, хоч їм, звичайно, і в голову не приходило, що вони є лишень ляльками на шнурочку й виконують приписані Жануарією ролі. Вже на другий день Анна-Марія покликала до себе свою рабиню і, вдаючи дуже ласкаву, сказала: