— Знаєш, Жарі, ми хочемо завтра зробити невеличку прогульку в гори Канавієйрас. Хочеш їхати з нами?
— Звичайно, — покірно вклонилася Жарі, ховаючи лукаві вогники в очах. — Поїду охоче. Шляхетній сеньйорі може знадобитися в дорозі моя послуга.
— Ні, ні, я зовсім не тому кажу тобі, Жарі! — запротестувала Анна-Марія. — Від услуг ти ще звільнена завтра, але, коли маєш охоту провітритися — можеш їхати з нами. Мені самій якось незручно буде, хоч їде і дон Антоніо.
— О, шляхетна сеньоріто, а, може, тоді мені не випадає їхати? Поїдуть же напевне й інші панни з Паранаґви?
— Нікого з них не хочу! — скривилася Анна-Марія. — Тільки настрій мені зіпсують. Отже, їдеш, чи ні?
— Але ж з радістю, шляхетна сеньйоріто! Коли б дона Анна-Марія не побоялася — ми могли б відвідати ворожку Квевезу.
— Ах, так? — втішилася Анна-Марія. — А де ж вона живе та ворожка?
— Та в горах же Канавієйрас.
— Це буде цікаво... їдемо, Жарі, неодмінно! А, щоб ти не гнівалася на мене і не думала, що я тобі задармо відбираю вільний день — маєш тут мою нову мантильку. Дивись, яка гарна: мені її шила найкраща кравчиня в Севільї.
Дійсно, мантилька була гарна, крита зверху білим, а під сподом блакитним шовком і рясно гаптована золотом.
Прийнявши подарунок, Жарі низько вклонилася й поцілувала руку Анни-Марії.
— Шляхетна баронівна фон Барт має королівську щедрість, — сказала облесно. — Не знаю лишень, чим зможе бідна рабиня за такий дарунок віддячитися...
— Ах, це нічого. Носи на здоров’я, — відповіла панна і по короткому ваганні, ніби ненароком, спитала: — А як ти використала вчорашній вечір?
Жарі вдала скрайню збентеженість:
— О, дякую, шляхетна сеньйоріто! Так собі... Вийшла трохи на свіже повітря, походила і вернулася назад...
— І ти нікого не бачила?
Жануарія закрилася мантилькою, ніби не знала, куди подітися.
— О, та негідна Барбара! — пробурмотіла вона. — Обіцяла ж мені нічого не казати і напевне вже набрехала сеньйоріті... Прошу шляхетної сеньйоріти не вірити ні одному слову тієї нікчемної пльоткарки! Вона все видумала, запевняю сеньйоріту!
— Як же ти знаєш, що вона мені казала?
— Я не знаю нічого, але смію запевнити сеньйоріту, що то все — брехня! О, я ж дурна-дурна! Кому повірила? Барбарі! І що тепер? Хоч крізь землю мені провалитися!
Анна-Марія постаралася ще щось більше вивідати від рабині, але даремно. Жарі звивалася вужем, посилалася на присягу нікому нічого не говорити, благала Анну-Марію нічого її не питати, і врешті, коли вийшла з кімнати, лишила сеньоріту в твердому переконанні, що Барбара вчора сказала чисту правду.
А Жануарія, опинившись у себе в кімнаті, спочатку придушила собі уста мантилькою, щоб не розреготатися вголос, а потім кинула подарунок на підлогу й злісно потоптала його ногами.
— Я буду такою ж самою сеньорою Ебано Перейра, як і ви, шляхетна дурепо, тому не потребую ваших недоносків! — прошепотіла вона і погрозила в бік кімнат Анни-Марії кулаком.
Але скоро спам’яталася; підняла мантильку з підлоги, обтріпала і повісила шанобливо до шафи: як-не-як мантилька була нова і годилася навіть для майбутньої сеньйори Ебано Перейра...
***
Раннім ранком другого дня кавалькада була готова в дорогу. Їхали, звичайно, Анна-Марія з Жарі, обидва Ебани, молодий де Лара, наємні конюхи Васко й Жвон та троє індіян-рабів: Пірауна, Кумаже й Арусаві. Ці останні вважалися найбільше певними рабами й найкращими провідниками.
Дона Ізабела спочатку й слухати не хотіла, щоб Анна-Марія їхала верхи, пропонуючи їй сісти в ноші, завішені між двома мулами, як, звичайно, подорожували всі значніші жінки в Бразилії. Але сестра не годилася нізащо, посилаючись на вміння і охоту до верхової їзди ще з Еспанії, а врешті в розмову вмішався дон Антоніо й сказав, що подорож в ношах по гірській дорозі є значно гіршою, ніж подорож верхи. І це вирішило справу, хоч дона Ізабела дуже боялася людського осуду.
Вона стояла на ґанку у товаристві чоловіка й давала на дорогу останні вказівки, благаючи Анну-Марію бути обережною, молодих кавалерів — добре на все уважати, а рабам і слугам наказувала якнайпильніше виконувати свої обов’язки.
Ебани кланялися в пояс і обіцяли оберігати своїм життям і кров’ю дорогий скарб в особі молодої сеньоріти; слуги запевняли, що все буде гаразд; дон Антоніо жартівливо питався, чи має лишень боронити своєї «достойної тітоньки», чи й братів Ебанів також, на випадок, коли б їм загрожувала ушкодження від стріл гарних жіночих очей, а дон Ґабрієль на кінець махнув рукою, сказавши:
— Та нічого там не станеться! Дорога недалека й зовсім безпечна... І нашій Анні-Марії врешті треба звикати потрохи до всяких мандрівок...
Врешті рушили.
Бадьоро порскаючи, коні взяли з копита й весело залопотіли по прибитій ранковою росою дорозі. Попереду їхали Жвон, Пірауна й Кумаже, той самий гострозубий Кумаже, про якого казали, що він чує, як трава росте, уміє нюхом пізнавати на віддаль усякого звіря, а дрімаючу гадюку бачить за милю. Він мав «для краси» спиловані на вигляд пили зуби, круглу кострубату голову, і незмінно добрий гумор. Був дуже великим оптимістом, повторював часто: «Коли не так — хай мене мавпа оближе!», але ніхто ніколи не бачив, щоб йому й справді довелося бути облизаним мавпою, бо завжди було так, як казав Кумаже.
За цією трійкою їхали Анна-Марія й Жануарія під охороною кавалерів Ебанів, а на самому кінці — Васко з Антонієм й Арусаві.
У протилежність до Кумаже, Арусаві був завжди похнюплений і маломовний. Ніколи не казав: «Хай мене мавпа оближе!», але кожне його слово мало велику вагу. У нього також «для краси» були вибиті чотири горішніх передніх зуби, й тому Арусаві трохи шепелявив.
Скоро минули останні будівлі сонної ще Паранаґви, переїхали вбрід потічок і завернули на південний захід. Було дуже рано. Туман заволікав усе довкола, і лишень на сході трохи рожевів, забарвлений теплотою сходячого сонця.
Невиспана сеньоріта позіхала й мовчала, а решта товариства, шануючи її мовчанку, також не обзивалася й з нетерплячкою чекала, коли зникне туман і засвітить сонце.
І ось, врешті, прокинувся вітер, взяв у руки шовкову мітелку й почав нею махати у всі напрямки. Заклубочились тумани і почали котитися то туди, то сюди, підноситися вгору, або западати в яруги, а на додаток тепло дихнуло сонце — і природа стала у всій своїй свіжій ранковій красі.
Добре втоптана, широка дорога, якою довозили до міста дерево з лісів, овочі з плантацій і каміння з гірських кряжів, тепер ішла поміж суцільними зеленими стінами. Її перетинали інші дороги, що вели до плянтацій, або стежки, які бігли у таємничі надра пралісу. Густа роса лунко скапувала з обважнілого листя, ряхтіла під дотиками соняшного проміння і наповнювала келихи квітів прозорим нектаром. Дзвонили на всі лади голоси пробудженого птаства, втішеного ясним ранком і заклопотаного заспокоєнням голоду. Чорно-сині синички спритно стрибали по повалених стовбурах дерев, то в один бік, то в другий, і дзенькали металевими голосочками — чисто, як кравці ножицями. Чубатенькі беньтеві[12] вилазили на найвищі гилячки дерев і звідтам глузливо викрикували:
— Бень те ві-і! Бень те ві-і! — ніби дражнилися.
— Який чудовий ранок, не правда, доне Жібальде? — розворушилась врешті Анна-Марія й розглянулася довкола.
— О, шляхетна сеньйоріто, — поспішно обізвався Жібальдо, — він чудовий, але криє для мене одне питання...
— Яке?
— Не знаю, чи він тому такий гарний, що дона Анна-Марія є його частиною, чи він сам є лишень відзеркаленням шляхетної сеньйоріти?
— Ви дуже ласкаві, шляхетний кавалере, — вдоволено усміхнулася Анна-Марія, — але, видно, не всі поділяють вашу думку, бо он ваш достойний брат щось дуже мовчазний і насуплений.
— Я мовчу, бо напружено думаю те саме, — відповів Себастьян.
— Що?
— Стараюся знайти відповідь на питання, чому ранок такий рожевий?
— І?
— Починаю догадуватись, що він почервонів з сорому.
— З сорому?
— А так. Побачив, що не витримає конкуренції з жіночою красою і спаленів.
12
«Бень те ві» — «Добре тебе бачу» — так співає цей пташок, що його і називають «беньтеві».