Прийнявши без особливого зворушена комплімент Жібальда, Анна-Марія на слова Себастьяна чомусь спаленіла ще дужче від ранку, стебнула коня і вирвалася наперед цілої кавалькади. Жібальдо зараз же погнав за нею, а Себастьян, зрівнявшись з Жануарією, спитав:
— Ти ж навіщо змушуєш шляхетну сеньйоріту червоніти й тікати, коли це повинна була зробити власне ти?
— Не маю певности, шляхетний сеньйоре, — дивлячись на гриву коня, кокетливо відповіла дівчина і прикрила віями лукавий погляд очей.
— Велиш мені дігнати Анну-Марію й вияснити їй її помилку? — спитав Себастьян знову і вже заніс нагай над клубами коня. Очі його бризкали веселістю, а розсічене підборіддя тремтіло. Видно було, що може в тій самій секунді сповнити погрозу.
— О, доне Себастьяне! — жахнулася дівчина. — Не будьте нерозважні. За нами ж їде дон Антоніо!
— Ха-ха! — зареготався Себастьян і, попавши відразу у шал веселости, гукнув: — Ану, що це ми ліземо, мов черепахи?! На стид, на ганьбу, сеньйоріта нас випередила! Доне Антоніо, мій приятелю дорогий, кличу вас на змагання — перескочити он той потік! Хто скорше?!
— Коли б я їхав на цапові, то ще заризикував би з вами змагатися, доне Себастьяне, — відгукнувся ліниво Антоніо. — Але мій кінь в найбільшому ґальопі мусить чотири рази ступити, поки перескочить яму від кілка, то ж я боюся осоромитися.
Але виклик прийняв Жібальдо, і вони обидва, давши остроги коням, вихром помчали дорогою, яку вдалені пересікав потік. Дочвалавши, перескочили, хоч і не дуже-то зграбно, бо коні були не надзвичайні і не привчені до таких вправ, потім перескочили з другого боку й вернулися чвалом назад.
— Чудово, друзі! — саркастично зауважив Антоніо. — Ви доказали справжнього подвигу на цих шкапах. Однак, ще два-три таких потоки — і ми будемо змушені вертатися назад, а ваших коней доведеться хіба зібрати в мішки й нести на плечах...
— Ні, чому ж? — вступився за коней Жібальдо. — Коники добрі, тільки мало дресовані.
— Хай мене мавпа оближе, коли дон Ґабрієль погодиться тримати у себе дресованих коней! — обернувся раптом Кумаже і вишкірив дві білих пилки своїх зубів.
— А ти б хотів мати такого дресованого коника в конюшні, ні? — насмішливо сказав Антоніо.
— А чому би ні? — люб’язно усміхнувся Кумаже. — Чотири кінських ноги — все ж ліпше, як дві людських. Хай мене мавпа оближе, коли брешу!
— Гляди, Кумаже, бо, замість мавпи, тебе зараз готовий облизати канчук! — без особливої злоби пригрозив Антоніо.
Всі засміялися, в тому числі й сам Кумаже. Одинокий Арусаві лишився похмурим і, мов би розмовляючи сам з собою, забурмотів:
— Кінь є кінь і на рівній дорозі — добра річ. Але в лісі навіть три кінських ноги не докажуть того, що дві людських...
— Бачу, що запах лісу нашим рабам лоскоче ніздрі... — сердито й нервово кинув Васко.
— А що ж? — негайно обернувся Кумаже. — Запах лісу все є приємнішим, ніж сморід сензалу, хай мене мавпа оближе, коли не так!
— Дивіться, кавалери, що за чудесні орхідеї! — скрикнула Анна-Марія, відразу увірвавши драстичну розмову.
Справді, на старезному високому дереві, що росло поблизу дороги, красувалася чудесна китиця орхідей.
Без слова Жібальдо скочив з коня, кинув поводи Жвонові й попростував до дерева. Анна-Марія почала було протестувати, але Жібальдо, мов не чув її, відчепив остроги, узяв у зуби кинджал і вхопився обіруч за стовбур. Ліз спритно, дарма, що чоботи зісковзували по обгнилій корі, а під руками обривалися грубі клапті моху. Незабаром він опинився вже на гиляці з орхідеями і відважно поплазував по ній далі, хоч гиляка зловісно кректала. Анна-Марія з хвилюванням чекала якоїсь катастрофи, але всі чоловіки були цілком спокійні, бо досвідченими очима бачили, що гиляка переплетена ліянами і, коли навіть зломиться, то повисне в повітрі, як гойдалка. Але і того не сталося. Жібальдо без пригод досягнув орхідей, обережно зрізав цілий кущик з кори і без особливих труднощів повернувся назад. Тут з уклоном подав квіти Анні-Марії, вискочив на коня й гукнув: — Рушаймо!
— Хвилиночку! — скочив з коня Себастьян і своєю чергою попростував до дерева. Точнісенько, як і брат, скинув остроги, взяв у зуби мізерикорд[13] і поліз угору.
— Що там? Чого шукаєте, доне Себастьяне? — спитала Анна-Марія з відтінком радости в голосі: їй було приємно, що й молодший брат задля неї не схотів поступитися перед старшим.
— Шукаю признання, шляхетна сеньоріто! — вийнявши з зубів мізерикорд, живо відгукнувся Себастьян і поліз вище.
Доліз до тієї самої гиляки, де раніше були орхідеї, минув її й поліз далі.
По якомусь часі витівка почала ставати небезпечною: Себастьян опинився високо серед тонкого, пересохлого пруття, що обламувалося під тягарем його тіла й опадало вниз. У Анни-Марії сперло в грудях дух.
— Годі, доне Себастьяне! — крикнула з благанням. — Я не хочу!
На цей раз Себастьян взагалі не відповів, але заліз у таку гущавину, що лишень по тремтінні листя можна було догадатися, де він знаходиться.
— Себастьяне! — крикнув Жібальдо, не на жарт занепокоєний братовою необережністю. — Себастьяне, чи ви зволите мене послухати і зараз же злізти на землю?
Шамотання на хвилину припинилося, і з непроглядної гущавини залунала весела й трохи глузлива відповідь:
— Якщо мій шляхетний брат не хоче, щоб я зірвався звідси, то нехай не примушує мене відповідати, тримаючи кинджала в руці й позбавляючи мене половини опори! Я мушу вилізти наверх!
Після того дерево знову затряслося, а шелест листя посунувся далі вгору.
— Божевільний чоловік! — витиснув крізь заціплені зуби Жібальдо.
Антоніо під’їхав ближче, став поруч нього і, поклавши йому руку на плече, сказав:
— Не журися, друже, хто стратив уже голову, тому й карк потрібний хіба лишень на те, щоб його скрутити...
А Себастьян, здавалося, і справді постановив скрутити собі в’язи. Він випірнув з густого плетива ліян, над яким здіймалися до неба кволі, жалюгідні гилячки дерева з невеличкими кучериками листя на кінцях, і, балянсуючи на хиткій підпорі, хвилину зупинився. Потім напружився ще раз, потягнувся праворуч, схопив одну з цих гилячок і витягнув кинджала з рота. На фоні чистого неба чітко рисувався кожний його рух, і тепер його позиція виглядала так неприродно, ніби це була не людина, а мавпа.
Анна-Марія закрила лице руками й почала голосно молитися, відчуваючи, що в її душі діється щось дуже страшне і дуже поважне. А Жануарія, хоч і була схвильована, більше з радістю й цікавістю, ніж зі страхом, пильно стежила за кожним його рухом.
— Кр-ра-к! — тріснуло вгорі — і Себастьян зник.
— Ні-і-і!!! Ні-і-і!!! — заверещала несамовито Анна-Марія, протестуючи цілим своїм єством перед чимсь таким жахливим для себе, що його не могла охопити розумом, і напевне звалилася б з сідла, коли б її не підтримав Жібальдо. — Ні-і!!!
— Ха-ха-ха! — завторував їй з шамотання листя веселий голос Себастьяна. — Але ж тут можна чудесно погойдатися!
— Себастьяне! — оглушливим голосом крикнув і Жібальдо. — Злазьте!!!
— Вже злажу, вже! — хихотів Себастьян і зсувався вниз, роблячи стльки шелесту й тріскоту, як важкий ведмідь.
Переконавшись, що весь її страх був марним, Анна-Марія вибухнула щасливими сльозами й зопалу припала до плеча Жібальда, від чого кавалерові відразу замакітрилося в голові, а молодий де Лара, чомусь похнюплений і сердитий, від’їхав набік і почав стиха розмовляти зі слугами. Сам же спричинник того всього, скоренько причепивши остроги та мізерикорд, зблизився до товариства з убогою квіточкою паразита, що росте майже на кожному дереві бразілійського пралісу.
— І це ви за тим бур’яном лазили? — напався на нього брат, все ще підтримуючи рукою Анну-Марію. — І не сором вам так налякати шляхетну сеньйоріту?!
— Тисяча перепрошень! — вклонився низько Себастьян, а його переоране шрамом підборіддя глумливо тремтіло. — Для заглади своєї провини я готовий вилізти ще раз на вершок і скочити звідти сторч головою, коли цього бажає шляхетна сеньйоріта...
Від цих слів сльози відразу висохли на очах Анни-Марії, а серце наповнилося буйною радістю.
13
Мізерикорд — кинджал, що ним добивали противника глядіятори в циркових грах-боях давнього Риму, коли один з них смертельно ранений, падав і просив добити його.