— Але ж, доне Себастьяне! — усміхнулася вона. — Все вже минуло...
— Здається, ні, — промовив Жібальдо, — бо мій шляхетний брат може бути ще й таким необачним, що подарує шляхетній сеньйоріті оцей бур’янець...
— О, ні! — заперечив поспішно Себастьян. — Де ж би я на таке зухвальство зважився?! Цю квітку я подарую Жарі. Жарі, ти приймеш?
Жарі, звичайно, прийняла і вся зашарілася від приємности, але Анна-Марія в тому моменті зблідла зовсім, і синя сітка жилок на її скронях зробилася чорною. З охотою видерла б убогу рожевеньку квіточку з рук невільниці, а чудові орхідеї потоптала б ногами, вилаяла б Жібальда за те, що зневажив Себастьянів трофей словом «бур’янець» і навіть крикнула б, що їй все відомо! Але власне та остання пригадка вернула їй добрий гумор і примусила помиритися з орхідеями і з Жібальдом.
«Себастьян для мене ризикував, — подумала, — але не хоче признатися через того нудного Жібальда. Але іншим разом...»
— Годі, мої шляхетні кавалери, годі! — крикнула вголос, перериваючи власні міркування. — Сьогодні занадто гарний день, щоби сваритися...
Кавалери, правда, не сварилися, лишень старший брат гостро докоряв молодшому за легковажність, а той викручувався жартами і якимись невиразними натяками, які Анна-Марія брала на свій рахунок, а Жануарія — на свій.
Коні рушили далі в дорогу, й Анну-Марію ніби хтось підмінив. Лиця її горіли, очі блищали, і вона стала такою гарною, що Жарі поважно занепокоїлася, заздрісно зиркаючи то на неї, то на Себастьяна. А сеньйоріта попросту захлиналася від піднесення, щебетала, жартувала, зачіпала дотепами то Жібальда, то Антонія, то навіть Жануарію й слуг, і лишень однієї особи не помічала зовсім: Себастьяна...
Дорога, вирвавшись з низин, почала круто підноситися вгору, і незабаром вершники опинилися на високій плоскорівні, вкритій свіжою, зеленою травою.
Перед ними на заході молилися до сонця задумані верхи гірського кряжу Серра до Мар, з-під ніг в долину стелилася розгукана, як морська стихія, тяжка зелень, що переходила в сіруваті плями пасовиськ, ще далі — в білі килими пісків і нарешті кінчалася блакитно-золотою сіттю моря, загромадженого знову зеленими горбами. А вершники стояли, ніби завислі в повітрі, й жадібно вбирали в себе цю величну красу, виповнену синню, зеленню, золотом сонця й свіжістю гірських вітрів. Неосяжні простори попросту розпирали груди й, здавалося, кричали: «Тут — воля! Воля, воля, воля!»
Індіяни були такі схвильовані, що аж тремтіли кожним мускулом тіла, а Пірауна — зокрема, його очі стали хижі їі гострі, ніздрі тріпотали, груди підіймалися, то опускалися, й з них зі свистом виходило повітря.
— Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! — крикнув він раптом у пориві якоїсь несамовитої радости і, мов сніп, звалився з коня додолу. — Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!!
Кричав далі, пустившись колесом по землі, зривався на ноги, розкидав широко руки, бив себе в груди, плакав і сміявся: „Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!»
— Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! — завторували йому Кумаже й Арусаві, теж позвалювалися з коней і застрибали, мов божевільні.
Їх усіх торкнувся подих свободи, оп’янив, як найміцніша горілка, отуманив, довів до шалу.
— Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! — кричали всі троє, надсаджуючи груди, а луна підхоплювала їхні вигуки, розбивала об кам’яні чола далеких гір, множила стократно і вертала назад: — Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!
Жануарія й Анна-Марія зі сміхом дивилися на дорослих чоловіків, що у своїх скоках видавалися блазнями, але Ебани, Антоніо й конюхи поблідли. Їм бо не вперше доводилося бути свідками таких сцен, і вони знали, яка небезпека могла за ними наступити: оп’янений волею раб може перегризти без надуми горло кожному, хто стоїть йому на перешкоді, й тоді йому байдуже про власне життя. Не числиться в таких моментах ні з ким і ні з чим, кидається наосліп один проти десятьох і, або гине, або... перемагає.
Тому, не чекаючи довго, Васко моргнув Жвонові, й вони обидва кинулися з нагаями на рабів. Затанцювали коні, засвистала сириця, безжалісно оперізуючи голі спини, залунали вигуки:
— Пірауно, Кумаже, Арусаві! На коней, на коней!
Але ні крики, ні удари не доходили до свідомости непритомних від радости рабів. Вони далі гасали по траві, перекидалися й верещали.
Нагаї засвистали з подвійною силою, а в Пірауни зі спини бризнула кров.
І тоді, підхоплена сліпою силою інстинкту, Жануарія рванула на своєму коні, наперла на Васка й також з усього розмаху махнула нагаєм.
— Не смій!!! — завищала, як оскаженіла з болю кішка. — Не смій бити!!!
Нагаї від обопільного зудару скрутилися й сплелися. Васко смикав свого, але не міг відплутати.
— Відступися, Жарі! — прохрипів він. — Ти не знаєш, що це означає! Відступися!
— Геть!!! — ще підвищивши голос, скочила до очей конюха дівчина. — Коли торкнеш ще раз — заб’ю тебе! О, тату, мій тату!
І Жарі, несподівано сама для себе, зайшлася голосним риданням.
Пірауна, почувши останні слова, нагло увірвав свої крики й скоки й став, як укопаний. Якимсь таким дивним поглядом видивився на доньку, що від нього стало страшно, але зараз спустив очі в землю, зітхнув і підійшов до свого коня. Помалу виліз у сідло, торкнув коня босими п’ятами й кроком рушив уперед. Виглядав так, ніби його перемогли в бою: був засоромлений і збентежений.
Кумаже й Арусаві, як почали за прикладом Пірауни, так і скінчили, вернувшись до свідомости реального стану речей. П’яна ілюзія волі розвіялася димом, і вони відчули себе тим, чим були насправді — рабами шляхетного сеньйора дона Ґабрієля де Лара...
Всі були зворушені глибоким драматизмом хвилини, всі почували себе ніяково й їхали мовчки. Тільки Жвон і Васко, перемігши небезпечний бунт, намагалися тепер злагіднити прикре враження і частували рабів щедрими порціями тютюну до люльок. А раби приймали його без гніву, видно, почуваючи себе винними, а канчуки — заслуженими.
— Васко, — по якомусь часі спитала Анна-Марія, щоб увірвати мовчанку, — далеко ще?
— О, ні, шляхетна сеньйоріто, — відповів Васко, — скоро будемо на місці. Дона Анна-Марія буде така ласкава глянути он туди вище, — вказав нагаєм на круглий горб, який прилягав безпосередньо до кряжу Канавієйрас. — Он, он, навіть печеру видно...
— То чому ж ми не їдемо праворуч? Адже тудою ближче.
Васко таємничо усміхнувся:
— Правим боком не можна, сеньоріто. Там — провалля де Са.
— Провалля де Са? Що це означає?
— Сеньйоріта ще не знає? О, то страшне провалля! Тудою не можна їхати...
— Чому не можна? — допитувала Анна-Марія. — Адже туди веде добра дорога, як бачу.
— Так, — тягнув Васко, не перестаючи таємничо усміхатися, — дорога добра і протоптана, але нею користуються лишень індіяни. Білі — ні.
— Чому?
— О, сеньйоріто, це довга і страшна історія...
Васко знав безліч усяких легенд, або правдивих випадків і охоче їх оповідав, однак, любив, щоб його наперед попросили. То ж і тепер відтягав і м’явся, поки Себастьян не кинув йому золотого дуката.
— На! — сказав нетерпеливо. — І починай оповідати!
Васко зручно перехопив монету на лету, вклонився, поправив свого широкого капелюха і почав:
— Отже, було воно так: один великий пан на ім’я Сімон де Са...
— Який де Са? — перебив Себастьян. — Чи не родич першого генерального губернатора на Бразилію?
Васко зніяковів, бо не любив, коли його ловили на тому, чого він не знав, але зараз же знайшов вихід з положення.
— Правдоподібно, кузин, чи що... — сказав навмання. — Так, отже, знатний шляхтич Сімон де Са розбив колись у бою одне велике плем’я індіян айморе і полонив доньку самого вождя — красуню Кунумі Маніпуера Ґвара, що означає: «Найкраща серед зірок». І справді, дівчина була гарна, мов зоряна ніч, і ніжна, мов морська хвиля на світанку.
Перед такою дивною вродою не встояло серце молодого Сімона, і він закохався на смерть в «Найкращу Зірку». Щоб не попсувати шкіри красуні, він наказав зв’язувати їй руки й ноги найм’якшим шовком, щоб вона не збивала ніг і не втомлювалася — наказав нести її в ношах, а коли його відділ ставав на відпочинок, то для Кунумі Маніпуера Ґвара розбивали оксамитне шатро, прикрашене золотими китицями.